Новий президент Польщі Анджей Дуда натякає на можливе створення конфедерації країн, які входили до складу Речі Посполитої, і посилення співпраці держав розташованих між Балтійським та Чорним морями.
Наскільки ці розмови можуть перейти в реалістичну площину? Ось що з цього приводу, відповідаючи на 
запитання fakty.cv.ua, зазначив авторитетний політолог Ігор Буркут:
«Розмови про Міжмор’є ведуться давно, нині вони актуалізувалися у зв’язку з тим, що на підтримку цього проекту висловився новообраний президент Польщі Анжей Дуда. Йдеться про створення своєрідної конфедерації країн, які колись входили до складу першої Речі Посполитої – Польщі, Литви, України, можливо – Білорусі (після відходу Лукашенка від влади). Польща і Литва є членам ЄС і НАТО, тому їхнє входження до інших міждержавних союзів неможливе без погодження таких дій з усією євроатлантичною спільнотою. Але вести розмови на подібні теми нікому не заборонено, отже вони будуть продовжуватися. Є й деякі конкретні кроки – зокрема, створення польсько-українсько-литовської бригади. Час від часу ЗМІ повідомляють про певні напрацювання у цьому напрямку і навіть друкують фотографії шевронів, що мають носити військовослужбовці бригади. Але репортажів з бойових навчань бойових підрозділів бригади мені на очі не потрапляло. Боюсь, що за старою пострадянською звичкою будемо багато говорити на теми Міжмор’я, але у практичній площині нічого не робитимемо».
***
Новий президент Польщі за відновлення Речі Посполитої?
Фрагмент інтерв’ю новообраного президента Польщі Анджея Дуди Польській пресовій агенції (PAP), яке було опубліковано 5 серпня 2015 р., де він стверджував, що Польща повинна «провадити активну політику в Центрально-Східній Європі» і що «я є прихильником посилення співпраці держав цього регіону – від Балтійського моря до Чорного моря. Вони мають спільний досвід другої половини ХХ століття і часто спільні проблеми сьогодні. Я думаю тут не лише про справи безпеки, але й про економічну ситуацію», викликав в українських ЗМІ ефект «міні-сенсації».
Втім, людей які хоча б поверхово знайомі з польською політикою він не повинен був би здивувати. Адже передвиборча кампанія Дуди багато в чому базувалася на використанні невдоволення значної частини польського суспільства дотеперішньою зовнішньополітичною лінією колишніх керівників Польщі і чільних представників партії «Громадянська платформа» Дональда Туска та Броніслава Коморовського, яка від початку епохи правління цієї партії в Польщі була спрямована на стабілізацію та поліпшення стосунків з Брюсселем (фактично – Берліном) та Москвою (нагадаю, попередники Туска та Коморовського, лідери партії «Право і справедливість», брати Качиньські – вели різко конфронтаційну політику на німецькому та російському напрямку).
Значною мірою, «ядерний» електорат партії «Право і справедливість» має більші або менші антинімецькі та антиросійські сентименти. Відповідно, кандидат на пост президента від «Права і справедливості» Анджей Дуда не може не зважати на ці настрої своїх виборців. Це дає змогу зрозуміти, чому в інтерв’ю для РАР Дуда сказав, що «Німеччина є великим партнером. Треба її шанувати, але одночасно пам’ятати про те, що хто не шанує сам себе, той програє».
Ідея ж «Міжмор’я» зараз є очевидною, навіть для неспеціалістів, альтернативою до зовнішньополітичних стратегій як Російської Федерації, так і Німеччини (а фактично – також і до зовнішньополітичної стратегії керівництва Євросоюзу, де Франція і Німеччина є гегемонами) – які ґрунтуються на ідеях «не-суб’єктності» держав балто-чорноморського регіону і можливості досягнення більших або менших компромісів між світовими потугами за рахунок їхніх інтересів. Для прикладу, результати Нормандського саміту в червні 2014 р., перші та другі «Мінські угоди» – показали основні риси такої стратегії «геополітичного компромісу» між Берліном та Москвою за рахунок України.
Ідея військово-політичної та економічної інтеграції країн, розташованих між Балтійським та Чорним морями, ставить, у досить таки радикальній формі, на порядок денний проблему перетворення їх на самостійних геополітичних та геоекономічних гравців. Які можуть мати інтереси не лише відмінні але й протилежні до інтересів Москви чи Берліну (Брюсселю).
Очевидно, що до настільки радикальної постановки питання та ж Польща зараз не готова. На додачу до зовнішньополітичних проблем, таке радикальне бачення може ще більше розколоти і без того різко поділене за світоглядною та політичною ознакою польське суспільство. Ідеям Балто-Чорноморської інтеграції, очевидно, будуть більшою чи меншою мірою протистояти як значна частина лівого й ліберального електорату (яка налаштована на поглиблення інтеграції насамперед із західними сусідами Польщі), так і нечисленний поки що, але гіперактивний електорат ідейних нащадків ідеолога польського націоналізму поч. ХХ ст. Романа Дмовського з «Національного руху» (а він, значною мірою, діє на тому ж «правому», нацоіонал-патріотичному електоральному полі, що й «Право і Справедливість» – об’єктивно будучи конкурентом президентської партії), адже класична позиція Дмовського у «східній політиці» – «остаточне вирішення українського питання» шляхом порозуміння з Росією (не важливо, царською чи більшовицькою).
Очевидно, що проблематичність радикальної постановки питання про початок процесів створення Балто-Чорноморського союзу усвідомлює сам Дуда. Зокрема, він наголосив у менш цитованій в Україні частині свого інтерв’ю: «Я абсолютно не є прихильником революції в міжнародній політиці. Дипломатія не любить революції, ґвалтовні зміни є небажаними і міжнародній політиці. Не буде отже раптових змін, будуть корективи, часом глибокі». Цю ж тезу Дуда повторив у своїй інавгураційній промові, яка була виголошена наступного дня після інтерв’ю для PAP, і де він відзначив, що польська міжнародна політика не потребує революції, а потребує лише корекції, яка полягатиме у збільшенні активності, артикуляції цілей та прагнень, представленні точки зору Польщі на міжнародній арені «в спосіб спокійний, але рішучий та однозначний». Також в цій промові Дуда наголосив на потребі «дбання про згуртованість Європейського Союзу», але так, щоб «при будівництві цієї згуртованості польські справи також бралися до уваги». Очевидно, що такі корективи будуть стосуватися насамперед спроби створити в рамках Європейського Союзу нового центру геополітичного впливу. В інтерв’ю РАР президент Польщі сказав, що вважає «що можна мати амбіції створення в рамках Європейського Союзу осередку, котрий був би порозумінням держав Центрально-Східної Європи, що реалізує в рамках Євросоюзу спільні інтереси. Треба ці інтереси спільно визначити і спільно діяти з метою їх реалізації». В інавгураційній промові Дуда уточнив про що йдеться – він відзначив потребу оновлення неформального блоку країн Центрально-Східної Європи – «Вишеградської групи» (до якої входять Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) і «притягнення нових партнерів і шукання з ними порозуміння». Очевидно, що даний напрямок польської зовнішньої політики є нині більш реалістичним ніж створення геополітичного блоку з країнами, еліти яких явно не хочуть бути суб’єктами міжнародної політики (а саме такою є сучасна Україна). Саме тому, явних згадок про Балто-Чорноморський союз чи особливості політики Польщі на східному напрямку в офіційній інавгураційній промові, на відміну від інтерв’ю, не було.
І хоча, наразі, ідея Балто-Чорноморського союзу можливо знову на деякий час зникне з висловлювань керівників держав, все ж варто коротко зупинитися на її аналізі.
Очевидно, що проект геополітичного союзу країн між Балтійським і Чорним морем не є новою концепцією. Якщо не брати до уваги більш ранні періоди, то, наприклад, в 1990-х роках цю концепцію активно пропагував ветеран польського антикомуністичного спротиву Лєшек Мочульский та діячі Української Республіканської Партії. Однак, останні два десятиліття ця концепція надто поступалася, в середовищі еліт та суспільств країн Балто-Чорноморського простру, в популярності та впливовості концепціям Європейської та Євразійської інтеграції. Втім, геополітичні потрясіння останніх років знову актуалізували цю ідею в інтелектуальному та інформаційному просторі. Головними «моторами» цієї ідеї є насамперед окремі представники політичні та інтелектуальних еліт трьох країн – Польщі, України та Литви. Якоюсь мірою Білорусі. Очевидно, що сама концепція, окрім очевидних переваг, має певні вразливі місця. І так само очевидно, що треба враховувати як переваги так і ці вразливі місця.
До переваг можна віднести вдале геостратегічне місцерозташування країн Балто-Чорноморського регіону на шляху транспортних та енергетичних коридорів, схожість етнічних менталітетів і світоглядних основ культури й цивілізації, взаємодоповнюваність військово-стратегічних територіальних переваг і т.п. Власне, якщо міцний Балто-Чорноморський союз таки вдасться створити – він стане потужним геополітичним гравцем, зданим створити серйозну конкуренцію старим центрам світової політики.
До недоліків варто віднести насамперед конфлікті моменти в тлумаченні багатьох історичних подій, висловлювання прагнень окремих речників ідеї Балто-Чорноморського союзу (і в Польщі, і в Україні, і в Литві) до гегемонії в рамках майбутнього геополітичного блоку лише однієї, своєї, країни, і навіть етноцентричне бачення геополітики. Орієнтація на чутливий до проблем історичної політики національно-патріотичний електорат, зокрема, президента Анджея Дуди змусила його присвятити значну частину своєї інавгураційної промови саме цій проблематиці, з наголошенням на важливості рішучої «оборони доброго імені Польщі» в сфері історичної політики для нової президентської команди. Очевидно, що загальнонаціональний консенсус який сформувався у Польщі навколо, скажімо, проблеми Волинської трагедії 1943 року чи діяльності ОУН-УПА, навряд чи сумісний із тим баченням цієї проблеми яке утвердилося останнім часом в Україні. Аналогічною є проблема функціонування організацій польської національної меншини на території Віленщини і їх взаємостосунків з державною владою Литви та литовським населенням. Адже різні закорінені в давній історії конфліктні моменти у польсько-литовських стосунках, починаючи з 1989 р., активно стимулювала Москва з метою ослабити прагнення литовців до незалежності, а згодом щоб ослабити відроджену незалежність Литви. Потенційно, «проблема Віленщини» можне стати джерелом конфлікту й між Білоруссю та Литвою або Білоруссю та Польщею – адже для деяких білоруських діячів «віленські поляки» є «віленськими білорусами».
Очевидно, що складні історичні та територіальні суперечки, яким вже не один десяток (а може й не одна сотня) років, неможливо швидко залагодити протягом кількох найближчих років. Єдиним виходом є їх «винесення за дужки» в рамках діалогу про творення Балто-Чорноморської єдності. Чи вистачить для цього волі в речників «балто-чорноморської ідеї» – це велике питання. Зрештою, цими конфліктними моментами будуть користуватися і будуть їх стимулювати противники інтеграції країн між Балтикою та Чорним морем як в самих країнах регіону, так і за їх межами. Навіть більше – ці конфлікти будуть ще активніше стимулюватися зовнішніми геополітичними центрами, якщо Балто-Чорноморський блок з теоретичної абстракції поступово перетворюватиметься на геополітичну реальність.
Окремим питанням є побудова стосунків гіпотетичного нового союзу з лукашенківською Білоруссю. Адже перспектив на зміну політичного режиму у цій країні ближчими роками немає. І багато залежатиме від уміння шукати шляхи діалогу з владою у Мінську.
Так само, певною проблемою є знаходження критеріїв доручення до Балто-Чорноморського геополітичного блоку країн з поза трикутника Польща-Україна-Литва. Адже Угорщина, Словаччина чи Румунія також мають досить конфліктну історію взаємостосунків, що утруднює їхнє взаємне порозуміння й нині.
Крім того, існує величезна проблема в інформаційній та культурній сфері – поляки, українці та литовці майже не знайомі з актуальною політичною чи культурною реальністю країн-сусідів. Навіть спільна, багато в чому, культурна та історична спадщина, за винятком кількох проблемних моментів – залишається «незвіданою територією».
Ну і зрештою, однією з головних перепон на шляху реалізації ідеї Балто-Чорноморського союзу є відсутність суб’єктного геостратегічного мислення в середовищі номенклатурно-олігархічних еліт найбільшої за населенням країни регіону – України. Самостійна геополітична гра передбачає певні ризики. А як показує досвід останнього року – коли виникають подібні серйозні воєнні чи економічні ризики, українські «еліти» воліють «прогнутися» перед світовими потугами, навіть на шкоду стратегічним інтересам держави. Очевидно, що якщо українське політичне керівництво і надалі буде рухатися у руслі, накресленому німецько-російським компромісом, то ідея Балто-Чорноморського союзу не матиме жодних перспектив. Бо ця ідея прямо суперечить інтересам як сучасного Берліну, так і Москви.
Втім, вартість будь-якої геополітичної ідеї можна буде перевірити лише виходячи з практичних результатів. Тож варто сподіватися, що рано чи пізно ідея Балто-Чорноморського союзу отримає практичну реалізацію.
Олександр Маслак, експерт аналітичної групи “Рубікон”
polonews.in.ua
***
Дуда – Порошенко
«Необхідність зміцнення зусиль на користь миру в Україні за участю широкої коаліції партнерів, в тому й Польщі», – наголошували у п’ятницю під час телефонної розмови президенти Польщі – Анджей Дуда та України – Петро Порошенко. Дуда запевнив Порошенка про волю до інтенсивної і доброї співпраці. Канцелярія польського президента повідомила, що президент Порошенко зателефонував до Анджея Дуди, привітав його з перемогою на виборах і побажав успіхів у виконанні обов’язків на посаді глави держави. «У розмові президент Порошенко підтвердив стратегічний вимір польсько-українських стосунків, що базується на спільних європейських цінностях і висловив готовність до їхнього поглиблення», – наголошується у повідомленні. Президент України розповів про погіршення ситуації на сході України та про порушення мінських домовленостей.
Президенти наголосили на необхідності посилення зусиль задля миру в Україні за участю широкої коаліції, в тому й Польщі. Польський президент запевнив співрозмовника у своїй добрій волі задля інтенсивної співпраці з президентом України, а також обіцяв продовження польської активності у східній політиці.
Однією з тем розмови була справа підготовки до польсько-українського саміту. Найближчим часом до України прибуде спеціальний посланець президента Дуди, міністр Кшиштоф Щерський, з метою детальнішого узгодження плану майбутніх контактів.
Міністр у канцелярії президента Дуди Кшиштоф Щерський у розмові з Польським радіо сказав, що президенти розмовляли без перекладачів:
– Президенти розмовляли безпосередньо англійською, без перекладачів, що показує можливість особистого контакту між обома президентами, що, як відомо, в політиці також має значення, – каже Кшиштоф Щерський.
Прес-бюро українського президента повідомило, що Петро Порошенко запевнив, що Польща залишається вірогідним партнером України у справах безпеки в Європі, а також у збереженні трансатлантичної єдності в контексті російської агресії.
polradio.pl
***
Міжмор’я – кошмар Кремля: новообраний президент Польщі просуває проект на ізоляцію Росії від Європи
Відомий своїм неприйняттям зовнішньополітичного курсу сучасної Росії Анджей Дуда напередодні вступу в права президента анонсував новий / старий план консолідації країн Східної і частково центральної Європи. По суті цей план модернізована доктрина Польської держави «від моря до моря», вироблена ще сотні років тому для консолідації східноєвропейських націй у боротьбі з експансією Кремля, відзначають Патріоти України. Тому план приречений на підтримку в самій Польщі. В силу обставин, що склалися в ньому об’єктивно зацікавлені і Україна, і Литва з Латвією. Дипломатичну і матеріальну підтримку проекту можуть надати могутні західні сили. Ось як про це пише аналітик видання «Русский еврей»
Просто посмотрите на эту карту. О чем вы думаете, глядя на эти государства на востоке Европы? Да – это территория “от моря до моря”, на которой живут союзники и друзья. Выборы в Польше нового президента вдохнут в украино-польские отношения свежую энергию, считают аналитики. Возможно это станет первым шагом на пути амбициозного проекта, осуществление которого поддерживает и Британия, проекта сильнейшей конфедерации государств Европы. Проект под названием “Междуморье” в настоящий момент становится вновь актуален. В случае его реализации Россия будет физически изолирована от Запада.
Проект конфедеративного государства, которое включало бы Польшу, Украину, Белоруссию, Литву, Латвию, Эстонию, Молдавию, Венгрию, Румынию, Югославию, Чехословакию, а также, возможно, Финляндию, впервые был выдвинут еще Юзефом Пилсудским после Первой мировой войны.
Предлагаемая конфедерация должна была воссоздавать многонациональную и многокультурную традицию бывшей Речи Посполитой. Пилсудский считал, что ее восстановление позволит государствам Центральной Европы избежать доминирования в своем регионе Германии или России. Идею в то время опротестовали СССР и все западные державы, за исключением Франции, которая неожиданно поддержала поляков.
Эта конфедерация должна была простираться от Чёрного и Адриатического морей до Балтийского, что подчеркивалось в его названии. Планы на тот момент скорее были больше похожи на мечты, но уже в 30-х годах в этом направлении начали делаться активные шаги. И если бы не вмешался Сталин, Восточная Европа могла бы выглядеть по-другому. Не было бы необходимости в “Венгрии-57″ и “Чехословакии-68″ – страны так и остались бы свободными.
В конце 30-х и начале 40-х идея союза земель, лежащих между Балтийским, Черным, Эгейским и Адриатическим морями была возрождена правительством Польши в изгнании под руководством Владислава Сикорского. Первым этапом ее реализации стали переговоры между греческим, югославским, чехословацким и польским правительством в изгнании, которые прошли в 1942 году под покровительством Британии. Они предполагали создание Польско-Чехословацкой Конфедерации и Греко-Югославской Конфедерации. Однако эти действия и идеи были негативно восприняты другими союзниками по антигитлеровской коалиции. Опасения Франции в основном касались роли нового государства в послевоенной Европе, поскольку “Междуморье” могло претендовать на часть дивидендов в побежденной Германии – как касательно выплат ущерба, так и территориальных претензий. Сталин же опасался срыва своего плана контроля Восточной Европы и прилагал титанические усилия к срыву “Междуморья”, даже пожертвовал германской контрибуцией только ради того, чтобы в Варшаве сидело коммунистическое правительство.
Британия тогда уступила, но не забыла этот проект, как не забыли его и в Польше. В 1960-х годах политик и публицист Ежи Гедройц и политолог Юлиуш Мерошевский адаптировали концепцию «Межморья» к геополитической реальности послевоенного мира в своей доктрине ULB, изложенной на страницах эмигрантского польского журнала «Культура» в 1974 году. В их концепции центральное значение придавалось независимым де-юре Украине, Литве и Беларуси (отсюда название ULB: Украина – Литва – Беларусь), как смежным образованиям под контролем внешних сил, а Польше доставалась роль регионального лидера. Этим и завершилась идея Межморья в ХХ веке.
Один из инициаторов взрождения Европейской конфедерации был и погибший президент Польши Лех Качиньский. Именно он предлагал провести конференцию о “Междуморье”, пользуясь новыми возможностями – изменениями в Украине, связанными с первым Майданом. Однако планам не удалось реализоваться – 10 апреля 2010 года Качиньский вместе с представительной делегацией Польши внезапно погиб в авиакатастрофе под Смоленском, что само по себе вызвало много вопросов. Одно из подозрений – катастрофа самолета Качиньского была подстроена российскими спецслужбами.
Уже в ноябре 2010 года в Вильнюсе (Литва) все же прошла международная научная конференция «Новый регион Европы: парадигмы регионального развития в Балтийско-Черноморском регионе». На конференции представители академических кругов, политики, журналисты, эксперты-аналитики из Литвы, Беларуси, России, Молдовы, Украины, Венгрии и других стран ЕС обсуждали вопросы существования общего регионального пространства — Балто-Черноморского Междуморья.
Новый толчок плану “Междуморье”, который возник в 2015, связан со сменой руководства Польши. Новый президент Польши, Анджей Дуда высказался за возрождение данного проекта конфедерации. Причем он отметил, что ключевая роль в этом проекте отводится не только Украине, однако опираться он будет и на вновь открывшиеся возможности. Речь идет о водоразделе между Азией и Европой, а также о создании нового регионального противовеса, как регулятора сил и источника стабильности. Этому способствуют и настроения ряда политических кругов в Британии. Причем включение в план “Междуморье” Украины, скорее всего приведет к усилению партнерской роли США и Канады для Польши и Украины.
Британия
Ни для кого не секрет, что Британская политика в Европе сотни лет основывается на концепции “равновесия сил”, когда среди европейских государств нет единого доминирующего центра, а их как минимум два. И потому Британии не совсем нравится экономическое и политическое усиление Германии, которая в том числе ищет для себя союзников в том числе и в России. Интерес к проекту неожиданно может появиться и у Франции, которая считает, что мощное объединение в Восточной Европе усилит стабильность, а также решит проблемы миграции из Азии в направлении “старой Европы”.
Сдерживающим фактором такого усиления станет конечно же “Междуморье”, чему Германия и Россия будут активно противиться, причем Россия готова пойти даже на военную конфронтацию, что сейчас наблюдается. Но в то же время на фоне войны на Донбассе и агрессии России в Европе наблюдается стремительное сближение позиций Польши, Украины и Прибалтики в вопросах интеграции и взаимного ответа на новые вызовы со стороны общего вероятного противника. В орбиту конфедеративного плана “Междуморье” может втянуться и Беларусь после смены политического режима, о чем говорят и сами белоруссы.
В марте 1993 года в Польше вышла книга Томаша Шчапаньского «Межморье», которая практически сразу была переведена на беларуский язык. В ней автор дает основательную геополитическую характеристику региона, рассматривает его историю и различные варианты формирования Межморья. А также то, как могут строиться взаимоотношения Межморья с его геополитическими соседями – Россией, Западной Европой, Скандинавией.
Что даст Украине и Польше “Межудморье”?
Если через 10-15 лет Польша и Украина смогут объединиться политически и экономически, создав также и военный союз, они станут экономикой и государственностью в один ряд с такими странами как Германия, Британия и Франция, обогнав Россию. Почему так? Нетрудно заметить, что Польша с населением около 39 миллионов и Украина с населением более 43,5 миллионов без учета аннексированного Крыма, имеющие тяжелую промышленность и замкнутые промышленные производственные цепочки, могут составить достойную конкуренцию европейским товарам в рамках общего рынка. Политически же украино-польский союз будет иметь значительный вес в силу своего географического положения.
Дело в том, что этот союз своей территорией полностью перекроет путь из Европы от Балтийского моря до Черного в Азию. Исключением остается только ненадежная связь через Турцию. Но включение Балкан в общий Союз превратят этот регион в процветающий. Разветвленная транспортная сеть Украины и Польши будут являться надежной опорой для передвижения товаров, являясь конечной точкой для “великого шелкового пути”, который строится сейчас Китаем. От этой конечной точки в Европе будет зависеть вся Азия, включая Китай, среднеазиатские республики и конечно же Россию. В политическом же отношении Россия будет отброшена на позиции допетровского периода, имея в своем арсенале только выходы к внутренним морям, где проливы контролируются третьей стороной – посредником в торговле. Кроме того стоит отметить и немаловажный фактор интеллектуального и земельного потенциала региона. Украина уже сейчас по сути на пороге серьезных изменений и ей ничего не мешается стать крупнейшей мировой житницей. Потенциальные возможности украинских земель позволяют обеспечивать продукцией не только Европу, но и Россию, а также Китай. По интеллектуальному капиталу Украина занимает одно из превейших мест в Европе. На сегодня Украина уже вошла в пятерку лидеров по объему аутсорсинговой ИТ-продукции.
Важно также отметить и возросшее военное значение союза. Военный союз подразумевает сильную армию, которая уже прошла испытание в боях с серьезным противником, а в случае военного объединения и перехода на современные технологии, объединенная армия Украины и Польши сможет играть не последнюю роль для НАТО, как ее сейчас играет Франция и Британия. Польская армия (140 000 постоянного состава) и Украинская (250 000), суммарный военный бюджет (около 16 млрд. долларов) плюс тяжелые вооружения, а также возможность размещения ПРО на территории государств превратят этот регион в надежный защищенный рубеж. Армия этого союза станет сильнейшей в Европе.
Итак – полумиллионная армия, полный контроль торговых путей в Азию, промышленный и сельскохозяйственный потенциал, регион стран с населением более 120 миллионов жителей. Правда неплохо?
Новый президент Польши обещает возродить “Междуморье”, косвенно намекая на новые открывшиеся перспективы. «Это серьезное задание, которое стоит перед нами, и я хотел бы принять активное участие в его выполнении. Я говорю “перед нами”, потому что понимаю, какова позиция президента Польши. Я понимаю, что в международных отношениях, согласно Конституции, президент обязан сотрудничать с правительством», – подчеркнул Дуда.
«Я очень рассчитываю на это сотрудничество, а со своей стороны предлагаю активность и действия – например, встречи с главами государств Центральной и Восточной Европы. Уже сейчас от них поступают сигналы, которые свидетельствуют о готовности встречаться и вести переговоры», – добавил Анджей Дуда.
Конфедеративное устройство “Междуморья” может стать сильнейшим толчком для развития региона, в том числе благодаря вовлечению новых рынков и возможностей логистики между Европой и Азией. Украина на этом пути получает свою сильную роль – роль одного из локомотивов конфедерации, своеобразных “Соединенных Штатов Европы”. Договариваясь и вступая в союз с равными, Украина возможно обеспечит будущее и устойчивое развитие для своего народа, а также воплощение мечты каждого украинца – участие в европейских процессах с учетом интересов нации.
***
