Церковна ініціатива Порошенка – до об’єднання чи ще гіршого розколу?..

0
183
Загрузка...

Президент України Петро Порошенко, не без виборчих розрахунків, мабуть, пробує вирішити питання надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні.

Для цього «Гарант» заручився підтримкою парламенту (і отримав 268 голосів за відповідне звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія.

З одного боку, ніби добра справа, адже «позбутися впливу Московського патріархату» на українські церкви в наш час було б зовсім не зайвим. І з цим, мабуть, багато хто погодиться.

Але є в цій історії і доволі дивні та проблемні моменти. Дивно, що Порошенко взявся боротися проти «московського впливу» на наші церкви лише на п’ятий рік АТО – кровопролиття на Сході України, до якого точно причетний і агресивний північний сусід…

Чи не найбільшою проблемою, виглядає, є те, що Порошенко з цією ініціативою поставився зневажливо до Української православної церкви, яка підпорядкована Московському патріархату. А за цією церквою стоїть, мабуть, найчисельніша в Україні «армія» православних. І багато хто з них зустрів цю ініціативу «в штики». Причому і україномовні та достатньо патріотичні…

Петро Порошенко зустрівся з буковинським Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм, але, схоже, нічого особливого для свого задуму президент не вирішив цими переговорами…

Аби ця ініціатива, яка виглядає справді доволі позитивною і потрібною, «не вилізла боком» потім. Адже, як зазначають деякі прихожани церков УПЦ МП, «свої церкви» вони готові йти захищати… А релігійні конфлікти – справа не жартівлива, їх краще уникати. Тим більше в цей непростий для України час…

А ви що думаєте з цього приводу?

Позиція щодо церковної ініціативи Порошенка

Результати

Loading ... Loading ...

***

***

Нижче до вашої уваги деякі заяви УПЦ (МП), відповіді Порошенка у телевізійному ток-шоу і цікавий матеріал в контексті.

***

***

Заява ВЗЦЗ Української Православної Церкви з приводу звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо «надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні»

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує Заяву Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви з приводу звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо «надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні».

19 квітня 2018 року Верховна Рада України Постановою № 8284 підтримала звернення Президента України П. О. Порошенка до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо «надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні».

У зв’язку з цим, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ звертає увагу на наступне.

Відповідно до статті 35 Конституції України, Церква є відокремленою від держави, а тому питання церковного життя Церква вирішує самостійно. Українська Православна Церква, яка має канонічний зв’язок зі Вселенським Православ’ям, не зверталася до Патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні та не уповноважувала на це ні Президента, ані депутатів Верховної Ради України. У зв’язку з цим згадані ініціативи є перевищенням влади, а також втручанням у церковні справи.

Подібні дії Української держави у церковній сфері могли б бути виправданими лише у випадку, якби Церква в Україні мала законодавчо закріплений державний статус, як це було в історії багатьох держав і досі зберігається в окремих державах світу. Однак, оскільки сьогодні Церква в Україні не має державного статусу та відокремлена від держави, то й державна влада не має підстав втручатися у церковні справи.

Питання надання церковної автокефалії належить до компетенції канонічного права, а не до компетенції державних законів. Автокефалія надається Церкві, а не державі, а тому й ініціювати чи просити про цей статус має Церква, а не держава.

Разом з тим, викликає стурбованість те, що надання автокефалії Православній Церкві в Україні розглядається як питання не лише релігії, але й геополітики. Переконані, що сфера релігійного життя не повинна ставати предметом політичних маніпуляцій. Не слід змішувати церковні й політичні, а тим більше геополітичні питання. У зв’язку з цим вважаємо неприйнятним, щоб автокефалія розглядалася під геополітичним кутом зору. Для Церкви питання автокефалії є не політичним, а еклезіологічним, тобто таким, що стосується життя й природи Церкви, як Тіла Христового (пор. Єф. 1:22-23).

Українська Православна Церква завжди виступала і виступає за відновлення церковної єдності і за єдину Церкву. Однак, запропонований і озвучений владою спосіб досягнення цієї єдності не відповідає канонічному праву Церкви та суперечить законодавству України. Адже влада просить надати Томос про автокефалію єдиній церковній структурі, якої ще не існує. Саме тому вважаємо, що слід спочатку подолати розкол, відновити церковну єдність, і лише після того можна ставити питання про зміну канонічного статусу єдиної Православної Церкви в Україні. Оскільки без канонічної Церкви неможливо мати єдину Церкву в Україні, то є підстави думати, що насправді під приводом створення єдиної Церкви сьогодні приховуються чергові намагання узаконити церковний розкол.

Священноначалля Української Православної Церкви має постійні контакти зі священноначаллям Вселенського Патріархату. Виходячи з досвіду такого спілкування, у нас немає підстав припускати, що Вселенський Патріархат може вчинити дії, які б зашкодили єдності Церкви як на локальному, так і на світовому рівні. Навіть з точки зору самого Константинопольського Патріархату, який позиціонується координатором спільних дій всіх Помісних Православних Церков та висловлює узгоджену точку зору щодо різних тем церковного життя, питання можливої української автокефалії не може бути вирішене в односторонньому порядку, оскільки воно не узгоджене зі всіма Православними Церквами.

Патріарх Константинопольський Варфоломій неодноразово і публічно називав Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія єдиним канонічним главою Українського Православ’я. Сьогодні ж сторонні для Церкви люди намагаються переконати нас в тому, що той же Патріарх Варфоломій може надати автокефалію, навіть не запитавши про це канонічного главу Українського Православ’я.

Окрім того, сам Константинопольський Патріархат, як і всі інші Помісні Православні Церви, не вважає «УПЦ КП» і «УАПЦ» повноцінними Церквами, про що свідчить не визнання дійсності священства цих двох структур. Підтвердженням цього є той факт, що ієрархи Константинопольського Патріархату перевисвячують тих кліриків «УПЦ КП» і «УАПЦ», які переходять до них з розколу. Так, декілька десятків таких випадків перерукопокладень мали місце в країнах Європи, зокрема в Іспанії і Португалії. Все це дає нам впевненість в тому, що Константинопольський патріархат буде й надалі дотримуватися й ревно відстоювати канонічний порядок Церкви та загальноцерковну єдність.

Українська Православна Церква є тією Церквою, яка існує і діє на наших землях з часу хрещення Київської Русі в 988 році. «УПЦ КП» і «УАПЦ» є лише частинами Української Православної Церкви, що порівняно недавно відійшли від єдності з Церквою. Відповідно, відновлення єдності Православної Церкви в Україні ми вбачаємо в поверненні тих частин, які відпали, і тоді буде «одне стадо і один пастир» (Ін. 10:16).

З благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія закликаємо віруючих Української Православної Церкви зберігати єдність Церкви, бути спокійними, не піддаватися на інформаційні провокації, перебувати в молитвах й не забувати, що доля Церкви цілком і повністю знаходиться в руках Божих.

***

Українське питання вирішуватиметься у координації з усіма Православними Церквами

 

“Відповідно до Божественних і Святих Канонів, а також багатовікового церковного порядку і Святої Традиції, Вселенський Патріархат зацікавлений у збереженні Всеправославної єдності та піклується про Православні Церкви у всьому світі, особливо про Церкву Української Православної Нації, яка отримала спасительну християнську віру і святе хрещення від Константинополя”, – йдеться в документі Святого і Священного Синоду від 22 квітня 2018 року.

Зокрема зазначається, що свої подальші дії стосовно українського питання Константинопольський Патріархат буде координувати з іншими Помісними Православними Церквами.

“Таким чином, як істинна Матір Церква, вона вивчала питання, що стосуються церковної ситуації в Україні, як це мало місце і в попередніх засіданнях Синоду, та, отримавши від церковних і світських діячів, що представляють мільйони українських православних християн, петицію, яка вимагає дарування автокефалії, вирішила тісно спілкуватися та координувати свої дії з приводу цього питання зі своїми сестрами Православними Церквами”, – підкреслюється в офіційному повідомленні.

***

Коментарі до рішення Синоду Константинопольського Патріархату щодо українського питання

 

«Закінчилися засідання Святого і Священного Синоду, який зібрався під головуванням Його Божественної Всесвятості на регулярні засідання в четвер 19 і в п’ятницю 20 квітня, під час яких розглядалися всі зазначені в порядку денному теми, по яких і були прийняті належні рішення.

Вселенський Патріархат, який згідно з божественними і священними канонами і довготривалим церковним порядком і Священним Переданням, має піклування про всі Православні Церкви у всьому світі і відповідальність за всеправославну єдність, особливо по відношенню до православного українського народу, який прийняв спасительну християнську віру і святе хрещення від Константинополя, будучи істинною його Матір’ю-Церквою, займався детально темою церковного положення в Україні, що робив і на попередніх синодальних засіданнях, прийняв прохання про надання автокефалії зі сторони політичних і церковних осіб (варіант перекладу: політичних і церковних факторів (або: діячів) – прим. перекладача), що представляють багато мільйонів православних українців, і вирішив мати близьке спілкування з іншими братніми Православними Церквами для повідомлення і погодження.

В Патріархії, 22 квітня 2018 року».

Таким чином, у зв’язку з темою автокефалії, яка звучить протягом останнього часу в українських ЗМІ, з даного повідомлення можна зробити наступні висновки:

  1. Оскільки Константинопольський Патріархат не лише в даному тексті, але й у багатьох інших своїх офіційних текстах підкреслює, що позиціонує себе як Церкву, що несе «відповідальність за всеправославну єдність», то це означає, що Вселенський Патріархат не зробить кроків, які б зашкодили такій єдності.
  2. Константинопольський Патріархат дає чітко зрозуміти, що розгляд даного питання буде відбуватися в тісному спілкуванні зі всіма іншими Помісними Православними Церквами світу та погоджуватися зі згаданими Церквами. Даний момент є самоочевидним, оскільки будь-яка нова можлива автокефальна Церква повинна бути прийнята в молитовне і євхаристичне спілкування всіма Помісними Православними Церквами. Таким чином, є підстави думати, що в найближчому майбутньому можуть розпочатися візити представників Константинопольського Патріархату до Помісних Православних Церков. Нагадаємо, що жодна з цих Церков не визнає «УПЦ КП» і «УАПЦ» канонічними Церквами і не співслужить з ними. А тому, якщо буде йти мова про українську автокефалію, то це питання не може бути розглянуто без участі Української Православної Церкви, як єдиної канонічної Церкви України.
  3. Згадка в тексті комюніке про мільйони православних українців, від імені яких нібито діють представники «УПЦ КП» і «УАПЦ», не відображає позицію мільйонів віруючих, яких представляє Українська Православна Церква, що є найбільшим релігійним об’єднанням в Україні.

***

***

***

***

Церква єдності і боротьби протилежностей

Церковне питання завжди було важливим елементом передвиборної кампанії, а цього разу й поготів.

Цього тижня Петро Порошенко оголосив, що звернувся до Вселенського патріарха з проханням надати автокефалію Українській православній церкві, і переконав парламентаріїв підтримати це звернення. 

Раніше під час зустрічі з головами парламентських фракцій Порошенко повідомив, що Україна як ніколи близька до цієї мети. Всі подробиці президент розголошувати не став — “ви ж розумієте…” Зате запевнив присутніх, що єпископи двох українських автокефальних церков у курсі і вже підписали.

Зашелестіли сторінки, заклацали клавіші. Повідомляють, що “президент почав процес створення єдиної помісної церкви”, і натякають, що вже в липні — на день Хрещення Русі — будемо з томосом (спеціальним указом предстоятеля Вселенської православної церкви) про автокефалію й зі своєю церквою. Члени президентської команди не відстають — постять на своїх акаунтах реляції про завтрашні перемоги. У сумбурному ФБ-записі очільника МЗС Клімкіна зазначено, що “єдина українська православна церква — це велика національна мета, до якої мають прагнути всі українці”.

Одне слово, якщо ви не знали або забули за повсякденними справами і проблемами, вам нагадають: у нас є “велика національна мрія” — Єдина Помісна Православна Церква (ЄППЦ). І ось — нам її “збувають”. Петро Олексійович особисто.

Коли церква виходить на перші шпальти, це щось та означає. Наприклад, що з перших шпальт треба терміново щось витіснити. Або що з перемогами на інших, істотніших фронтах відверто туго.

ЄППЦ чи “геть від Москви”: ребрендинг чи підміна понять?

Церковне питання завжди було важливим елементом передвиборної кампанії, а цього разу й поготів. Петро Порошенко не виняток. По-перше, настав час підрихтувати імідж. По-друге, потрібен гол. На фронті без змін, а електорат вимагає перемог. І не просто якихось, а над Москвою. До самої Білокам’яної далеко, зате є український філіал — УПЦ Московського патріархату. Тут і перемагатимемо.

Не те щоб у цьому не було потреби. І не те щоб УПЦ МП не давала приводу. Давала, дає і постійно погрожує, що й далі даватиме. Але досі, зважаючи на все, державні інтереси не надто втрапляли в резонанс із особистими інтересами президента. А тут нарешті сталося.

Російсько-православний імідж, над яким сам Петро Олексійович немало потрудився в часи, коли московське православ’я було політичним трендом, втратив актуальність. Тепер абсолютно необхідно підчистити карму, та так, щоб це не минуло непоміченим. Порошенко чудово розуміє, що “російсько-православних” голосів йому не отримати, — вони зарезервовані за Опоблоком. То чому б не поборотися за українсько-православні голоси? І придумувати нічого не треба, все придумали до нього: Українську єдину помісну православну церкву. І адреса, куди слід звертатися, відома: Стамбул, резиденція Вселенського патріарха на Фанарі.

Досі ЄППЦ для політиків була переважно гаслом, а не серйозною політичною метою, — влада використовувала цей трейдмарк для вибудовування своїх ідеологічних векторів і балансу сил. Навіть у часи Ющенка (який, здавалося, щиро хотів “українську церкву”) не відчувалося справжньої політичної волі до її створення. Цілком можливо, і в нинішньої влади належна воля в дефіциті. Але змінилася ситуація: на тлі війни МП в Україні виглядає не просто абсолютно недоречною “скріпою”, а й небезпечним чинником. “Московські попи” громадян злять усе більше. Справжньою політичною метою є саме це — послабити вплив і, по можливості, маргіналізувати УПЦ МП.

Але не можна ж просто сказати: “В нас тут є нелояльна церковна структура, — ми її будемо зводити”. Закордон не зрозуміє. Та й серед своїх виникне маса запитань. Інша річ — оголосити про створення “єдиної помісної” — “збуття одвічних мрій” тощо.

“Витіснення” МП з України і створення ЄППЦ — процеси, які перетинаються, але не заміняють один одного. Створення ЄППЦ саме собою не позбавить нас МП, а маргіналізація МП — не гарантує нам єдиної помісної церкви. Не варто сподіватися, що “ми тут зараз порішаємо, а там само складеться”. Може, складеться, а може — виявиться котлом нових проблем і суперечностей. Досі спроби когось у щось об’єднати закінчувалися новими розколами. І зовсім не тому, що “хтось нас зіштовхував лобами”, — нам і самих себе достатньо.

“Церковні будівничі” — хто вони?

Щоб щось створити в церковній сфері, тим більше когось у щось об’єднати, потрібен центр тяжіння. Інакше кажучи — авторитет. Можна сперечатися, що “авторитет” — анахронізм, що більше немає особистісних авторитетів, є тільки “авторитет думок”, а може, і його немає, а є тільки інтереси й противаги. Але і “єдина церква” у тому вигляді, в якому нам її пропонують, “національна церква” у XXI ст., — теж анахронізм.

Проте для України це не церковне, а державне питання. Ще точніше — питання державної безпеки.

Утім, особисті й державні інтереси тут входять у клінч. Щоб створити церковну структуру, повторюся, потрібен авторитет — влади світської або церковної. У президента такого авторитету немає, точно так само не може бути такого авторитету в демократичній системі західного типу.

Навпаки, президент намагається використати церковний авторитет для підвищення власного політичного рейтингу. Причому це авторитет не існуючої структури — УПЦ КП, УПЦ МП, УГКЦ тощо. Це авторитет потенційної структури — ЄППЦ, якій ще тільки належить відбутися. Ще не ставши “творцем церкви”, Петро Порошенко вже намагається продати себе електоратові в цій іпостасі.

Немає такого авторитету і в церков — у жодної з них. Тут теж люблять апелювати до майбутнього часу: ось, буде в нас “своя церква” — тоді заживемо. Тим більше що громадяни церкві як інституту справді довіряють, — результати соцопитувань не дадуть збрехати.

Але прикра правда полягає в тому, що церкві довіряють не тому, що вона щось може змінити, а тому, що від неї мало що залежить у суспільному бутті. Це, коли хочете, “негативний авторитет”, — церква, на загальну думку, не може нашкодити так, як влада, якій у нас не довіряють традиційно. Президент Порошенко побічно підтверджує “пасивний авторитет” церкви, оголошуючи про “створення єдиної помісної церкви”, але кличучи до себе з цього приводу не єпископів, а депутатів. Навіть власні проблеми і питання свого статусу церква не може вирішити самостійно. За неї це роблять президент і парламент. Адже це, по суті, не її, церкви, справа. Це — “державне питання”.

Тому не запитуйте, чи пошириться вплив потенційної канонічної української помісної церкви на Крим та окуповані території Донбасу. Це питання вирішується не в церкві, а багнетами й прапорами. Чий прапор майорить на сільраді, тих і канонічна територія.

Якби “авторитет церкви” і її “об’єднавчий потенціал” існували реально, а не тільки в ефірі, процес об’єднання та створення єдиної помісної церкви йшов би повним ходом силами церкви/церков. І все, що міг би зробити президент, — це спробувати заплигнути на підніжку поїзда на його бігу. Але такого авторитету і об’єднавчого потенціалу не мають жодна з нинішніх церковних структур в Україні і жоден із нинішніх єпископів. І, до речі, це зовсім не “вирок суспільству”, це цілком відповідає світовим трендам.

Переділ?

Ця підміна небезпечна тим, що віддаляє нас від суті й усвідомлення ризику, пов’язаного з церковним переділом та співіснуванням на одній території двох канонічних православних юрисдикцій. Припустімо, томос буде виданий або (що швидше) буде обіцяний на певних умовах (які ще доведеться виконати). А “невизнаним структурам” на “перехідний період” буде виданий “перехідний” же статус. Навіть у такому разі Україна зіштовхнеться з колізією: на одній “канонічній території” діятимуть два “законних власники”.

Конфлікт може бути пом’якшений або навіть купіруваний, якщо почнуть діяти інші, цілком світські механізми. Не може бути “двох юрисдикцій” — це неможливо і з погляду канонів, і з погляду здорового глузду. Що б не казав президент, в Україні не буде “єдиної помісної” і “свободи для тих, хто не побажав приєднатися”. Буде церква, яку підтримує держава, і церква, яка втратила недоторканність.

Думаю, нікого не здивую, коли скажу, що церкви й священнослужителі в нас не потрапляють до категорії звичайних громадян, на яких поширюються всі без винятку закони України. Ні, не де-юре — певна річ, але кого цікавить “де-юре”? Якщо справжня політична мета — витіснити з України структури МП, то саме це й робитиме влада. На користь “національної церкви”, зрозуміло. Найчастіше питання буде ставитися просто і ясно: або ти приєднуєшся до ЄППЦ, або здавай ключі від храму. Все, зароблене “непосильною співпрацею” з адмінресурсом, стане УПЦ МП поперек горла: лікарняні приходи, приходи у тюрмах і військових частинах, на територіях навчальних закладів. А там і приватні крамнички підтягнуться, — адмінресурс схильний зраджувати й змінюватися.

І це ще “в ідеалі”. Оскільки є побоювання, що весь галас спрямований зовсім не на “витіснення”, а всього лише на шантаж структур МП, які занадто вже відверто “зімкнулися” з політичними конкурентами чинного президента.

Якби метою було саме “витіснення” МП, можна було б і не тривожити ні Вселенського патріарха, ні слух українського громадянина. Витіснити церковну Москву з України можна самотужки, без жодних апеляцій до “єдиної помісної”. На те у структурі держави є СБУ, прокуратура, розвідка. Вони, втім, теж активізувалися останнім часом на московсько-церковному напрямі. Але відчутних результатів — як і у випадку з єдиною помісною — поки що немає.

“Державна церква” і околиці

Є ще один привід засумніватися у щирому бажанні влади всі сили покласти на створення єдиної помісної церкви — традиція. В українській владній еліті — до якої цілком і повністю належить Петро Порошенко — сформувалася традиція церковної багатовекторності, система стримування й противаг. Створити єдину церковну структуру означає зруйнувати цю систему.

Президент міг би собі це дозволити, але тільки будучи абсолютно впевненим, що церковно-політична ситуація в нього під контролем. Що його авторитет вищий, ніж авторитет церковної ієрархії. Але на місці Петра Олексійовича я б не стала мірятися з авторитетом патріарха Філарета, навіть підмоченим недавньою московською ескападою. Предстоятель УПЦ КП не володіє необхідним об’єднавчим потенціалом, але його реальна вага значною мірою перевершує вагу глави держави.

Можливо, президент переоцінює свої сили і вважає, що “купує” таким чином усю церкву й назавжди? Так чинять багато правителів, видушуючи, вибиваючи, видряпуючи для “своїх” церков незалежність із єдиною метою — отримати контроль над церковним ресурсом та використати його в інтересах влади. Правда, то були зовсім не українські президенти, скуті регулярними виборами і зв’язані Конституцією, а тирани, царі, імператори.

Не варто романтизувати “єдину помісну церкву” і нам, носіям “мрії”. Треба розуміти, що ми не отримаємо “нову церкву”. Все, що нам може дати патріарх Варфоломій, — томос про автокефалію. Новий статус не дасть нам нових владик, нових священиків і нових парафіян — нас із вами. Церква залишиться такою, якою вона була. Зі своїми — інколи досить специфічними — методами, людьми, переконаннями, елітами. Зі своєю конфліктністю. Зі своїми домаганнями й апетитами. Точніше, домагання, швидше за все, зростуть. І якщо досі конфесійна роздробленість давала можливість стримувати апетити, то після створення “єдиної помісної” такої можливості вже не буде.

То бути чи не бути?

Наскільки реальна “Українська єдина помісна православна церква”? З цього приводу є сумніви. Деякі з них необґрунтовані, деякі — досить реальні.

Спікери МП зі шкури пнуться, аби переконати нас, що нічого не вийде, що Вселенський патріарх не піде на таку “авантюру”, бо права не має, а ще конфлікт, розкол і всі кари єгипетські. Все це звучить трохи нервово — видає сумнів самих мовців. Бо право Константинополь, може, й має, — просто його не визнають у Москві. Конфлікт? Господь із вами, в нас не те що “конфлікт” — у нас війна. Навіть якщо в МП її впритул не помічають. Розкол? Ще смішніше. Не перший і не останній. Поділи і возз’єднання — звичайні явища в історії, у тому числі церковній. Окрім того, розкол у світовому православ’ї уже й так є. І його ініціатором виступив зовсім не Вселенський патріарх, а патріарх Московський. Коли відмовився від участі у Всеправославному соборі й переконав своїх сателітів. Сам же й напросився на неприємності: якщо до цього демаршу у Вселенського були стримуючі мотиви, тепер їх немає. “Українське питання” повністю в його руках.

Але, боюся, питання: “Наскільки реальна ЄППЦ?” — зовсім не до тієї людини, якій ми його звикли ставити. Не до Вселенського патріарха. Це питання насамперед до тих людей, котрі будуть “створювати”. Точніше, це ціла купа питань, перше з яких — як? Диявол, як ви пам’ятаєте, — в деталях.

Якщо ми говоримо про “єдину” церкву, хто і як забезпечить єдність? Досі між собою ніяк не могли об’єднатися дві автокефальні українські церкви — УПЦ КП і УАПЦ. Кожна спроба об’єднання закінчувалася черговим поділом та потоком взаємних образ. У нинішньому ж випадку єдність передбачає ще й приєднання хоча б частини УПЦ МП. Всередині українського православ’я, на жаль, немає єдності — навіть серед умовних “автокефалістів”, незалежно від конфесії, надто багато суперечливих думок, хто, до кого, як і на яких умовах має приєднатися.

Крім того, доведеться долати колосальний тиск із боку Москви й тих “західних партерів”, які будуть мобілізовані нею “у зв’язку з порушенням свободи віросповідання” і “на захист церкви від втручання держави”. Україна ризикує отримати конфлікт, аналогічний тому, що вибухнув після прийняття Закону “про освіту”: “цілились” у російську мову, а отримали міжнародний скандал.

Не кажучи вже про суто технічні складнощі, з якими матиме справу і Вселенський патріарх, надаючи автокефалію церкві, що перебуває в “чужій” юрисдикції, і наша країна, коли на її території з’являться дві рівнозначні церковні структури, які не бажають поступатися одна одній.

Ще одне питання — що ми можемо запропонувати Вселенському патріархові натомість. Навіть якщо допустити якісь закулісні обіцянки та щедрі пропозиції Києва, Україна для нього — не подарунок, а, швидше, валіза без ручки. Який же приз? Союзні голоси у міжправославному діалозі? Це, звісно, немало. Але ненадійно. Він удосталь мав справ із постсоціалістичними церквами й підозрює, що коли пристрасті трохи вщухнуть, київська церква може виявитися не менш норовливою, ніж московська.

Якби Україна перейшла в Константинопольський патріархат на правах митрополії, це мало б смисл для Вселенського патріарха, оскільки гарантувало б лояльність українського єпископату. Але на це не погоджуються в Києві, — це позиція патріарха УПЦ КП Філарета, який неодноразово заявляв, що нам потрібна тільки автокефалія, а не Рим — хоч Третій, хоч Другий. А ще — проблема подвійної юрисдикції, і спірна процедура надання автокефалії, і необхідність зберігати діалог із Москвою — хоч би яким кульгавим він був.

А тепер з’явилася надія на якісний стрибок, — загальнополітична ситуація загострюється, гравці по обидва боки підвищують ставки. Є привід думати, що наша церковна ситуація потрапила у фокус уваги Вашингтона, що має значний вплив на Вселенського патріарха і всю грецьку церкву. Тобто на той самий єпископат, який вирішуватиме питання української автокефалії на своєму Синоді в травні. Поява української “канонічної території” — та втрата, якої Вашингтон може завдати Москві чужими руками і без видимих наслідків для себе.

Якщо це так, доведеться визнати, що Петро Олексійович — везунчик. Майже всі його попередники чимало потрудилися над тим, аби сформувати в українців — незалежно від церковної приналежності й віросповідання — потребу у “своїй” єдиній помісній церкві. Хай і не занадто, та все ж просунулися. Порошенко, опинившись у потрібний час на потрібному місці, може стати тією людиною, котра зробить не те, що обіцяла, а те, що пообіцяли задовго до неї. Для українського виборця, не розбалуваного закритими гештальтами, це буде просто грандіозна подія. Що б вона не означала. Що б не спричинила.

Джерело: dt.ua

***

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

20 − 19 =