8 і 9 травня – хто як святкує і чому, плюс сутички, «війни волонтерів»…

0
208
Загрузка...

Що і як відзначати 8 і 9 травня – навколо цього можна бачити чимало суперечок і «публічних баталій», зокрема, в соціальних мережах. На жаль, при цьому багато є і некоректностей, перекручувань і банального «піару на темі» з боку бажаючих на «хвилі патріотизму» добратися «ближче до корита»…

Дати ці, що 8, що 9 травня, в будь-якому разі пов’язані із здобутим довгоочікуваним тоді МИРОМ. І, напевно, логічно було б бодай навколо цієї теми не проявляти стільки агресії, навіть якщо «присипана» вона патріотизмом (або бажанням виглядати публічно «чемпіоном світу з патріотизму»).

Нижче до вашої уваги деякі історичні відомості про 8 і 9 травня 1945 р., інтерв’ю з авторитетним політологом Анатолієм Круглашовим та дещо з «публічних війн» навколо відзначення Дня пам’яті і примирення (8 травня) та Дня Перемоги (9 травня), плюс перипетії навколо поширеного у Facebook депутатом обласної ради вислову про те, що «8 травня сумують програвші, а 9 травня святкують переможці», що теж наробило галасу…

Коли закінчилася війна: що сталося 8 травня 1945 року?

8 травня 1945 року вступила в силу беззастережна капітуляція німецького Вермахту. Однак мир не одразу запанував у всій країні. До того ж багато німців тоді ще не сприймали цей день як визволення.

Берлінське передмістя Карлсгорст, 8 травня 1945 року, 23:45. Генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав беззастережну капітуляцію німецького Вермахту. Принаймні згідно з офіційним датуванням документу. Насправді Кейтель поставив своє ім’я під документом лише 9 травня, а його підпис став тільки формальним повтором того, що вже було закріплене днем раніше у Реймсі. Там генерал-полковник Йодль оголосив “беззастережну капітуляцію усіх збройних сил на землі, на морі та в повітрі… головнокомандувачу союзницьких експедиційних збройних сил і водночас верховному командуванню радянських військ”. Усі воєнні дії мали бути припинені 8 травня о 23:01.

Під тиском Сталіна, принаймні такою є поширена теза, церемонію довелося повторити в Берліні – нібито через те, що у Реймсі не був присутній жоден із високопоставлених представників Радянської армії. “Це, безперечно, відіграло роль”, – вважає Марґот Бланк із Німецько-російського музею в Берліні-Карлсгорсті. Однак більш вагомими, за її словами, були сумніви британської сторони. “Вони вказували на те, що наприкінці Першої світової війни німецьке військове командування не капітулювало, відправивши натомість представників цивільного уряду, аби постфактум сказати: на полі бою ми не були переможені”, – зазначає Бланк.

Кінець “третього рейху”? Генерал Деніц усе ще на своїй посаді

Страх перед другою легендою про “удар кинджалом у спину” підштовхнув британців до того, що вони погодилися на пропозицію Сталіна, зазначає представниця музею. “Нову” німецьку капітуляцію підписало верховне командування Вермахту: генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель від усього Вермахту, генерал-полковник Штумпфф від військово-повітряних сил і генерал-адмірал фон Фрідебурґ від військово-морського флоту.

Підписи у Реймсі та в Карлсгорсті ставилися за домовленістю з рейхспрезидентом Карлом Деніцем. Після самогубства Гітлера 30 квітня Деніц став офіційним наступником диктатора. Його “виконуючий обов’язки” уряд після втечі з Берліна засідав у Фленсбурзі і навіть повернувся туди ж після підписання у Карлсгорсті. Тобто члени уряду “третього рейху”офіційно залишилися на своїх посадах.

“Капітулював не “німецький рейх”, а Вермахт”, – пояснює Йоганнес Гюртер із Інституту сучасної історії в Мюнхені. Лише 23 травня британська окупаційна влада заарештувала Деніца й численних урядовців – у тому числі й унаслідок тиску американців, які довідалися, що вже після 8 травня відбувалися страти на основі вироків німецького воєнного трибуналу.

Закінчення війни настало для людей у Німеччині не обов’язково 8 травня. Для Естер Беярано це сталося ще наприкінці квітня, під час зустрічі радянських і американських солдатів. Під радісні вигуки вони разом підпалили портрет Гітлера. Присутніми при цьому були і деякі єврейські дівчата, яким вдалося втекти під час одного з “маршів смерті”, подолавши шлях через увесь “німецький рейх”. Серед них – Естер Беярано. “Вони всі танцювали довкола портрета, а я цьому акомпанувала”, – розповідає нині 90-річна жінка. Тоді вона вперше знову добровільно грала на акордеоні, адже доти участь у дівочому оркестрі в “Аушвіці” була для неї єдиним шансом вижити. “Це було моє звільнення. Ми зрозуміли, що тепер ми вільні люди”, – пригадує Естер Беярано.

У пошуках близьких або батьківщини

Усі концентраційні й винищувальні табори були звільнені до 8 травня. Однак куди усі ці люди мали тепер іти? Багато хто блукав Німеччиною – у пошуках близьких, інші через виснаження змушені були ще упродовж тижнів після їхнього звільнення залишатися у таборах, у яких вони так довго були ув’язнені. У Берген-Бельзені британці облаштували табір для переміщених осіб – Displaced Persons Camp.

“У колишньому “німецькому рейху” вешталися багато мільйонів людей без громадянства, переміщених осіб, людей, привезених на примусові роботи, військовополонених, біженців, колишніх в’язнів концентраційних і винищувальних таборів”, – розповідає професор історії Гюртер. За його словами, серед людей панували найрізноманітніші емоції – хтось переживав звільнення, а хтось і страх.

“Багато людей мали відчуття провини і причетності, а через це і страх перед тим, що могло статися потім”, – так у своїй книжці “Дитино, пообіцяй мені, що ти себе застрелиш” Флоріан Губер описує найбільшу хвилю масових самогубств у німецькій історії. Він доводить, що лише у маленькому місті Демміні у Передній Померанії із 15 тисячами населення від 700 до 1000 людей вкоротили собі віку. У Берліні ж частка самогубств у порівнянні до попереднього року зросла уп’ятеро.

dw.com

***

Ольга Кобевко (депутат обласної ради):

Олександр Болтунов (депутат обласної ради):
«Дорогі Друзі за допомогою перекручення фактів Вас ввели в оману! Я завжди поважав поважаю і буду поважати честь всіх Українських воїнів за їхню мужність, відвагу за мирне небо над головою. Низький їм уклін. Тому звертаюсь до Вас щоб внести ясність. У зв’язку з тим що багато коментарів були написані людьми яких я особисто поважаю за їхні переконання та громадську позицію, особливо за патріотизм та допомогу Українському Війську ні в якому разі не ображаюсь та відношусь з розуміння адже ви були дезінформованими.
Діло в тому, що після того як я оприлюднив факти по кримінальним справам Леонової М.А. які Ольга Кобевко приховувала за для того щоб протягти дану особу на посаду головного лікаря ендокринологічного центру. Оля зателефонувала мені з погрозами й кричала що обов’язково помститься мені. Тепер остаточно зрозуміло що ця людина за ради помсти готова на ВСЕ.
Товариші в свій пост я вкладав зовсім інший зміст, а не той який всіма силами перекручувала Ольга. А саме “не забывайте 8 мая скорбят проигравшие” я мав на увазі нікого іншого крім фашистів нацистської Німеччини в яких саме восьмого травня день скорботи та саме вони є для мене переможеними.
Дякую Всім за розуміння.»

***

Григорій Годованюк (блогер):
«Війни волонтерів… Вчора переглядаючи ФБ, натрапив на пост Ольга Кобевко прочитавши та переглянувши коментарі мені здалося, що більше піар-хід на випередження ніж щире співчуття та повага героям двох війн, які полягли за нашу вітчизну!!! Oleksandr Boltunov бачу теж плідно займається волонтерством та при можливості допомагають бійцям АТО, ветеранам ВВВ. Молодці за це вам честь та хвала, добру справу робите хлопці не залежно від партій та політ.поглядів. А найбільш вразив в цьому всьому, коментар метра телеканалу ДНО #Пелеха який показав в котре, що це є бездар, неук якого пригрів НФ. Який ні нащо не здатний, навіть власної гривні не передав на допомогу Атовцям, я більше ніж впевнений в цьому ((( Не по-людські це якось #Пелех не по-людські…..»

***

***

Декого чомусь обурила присутність на церемоніях до Дня Перемоги екс-губернатора Буковини, нині народного депутата України Михайла Папієва… Риторика обурених незрозуміла. Якщо він «злочинець» – доказати і покарати! А як нардеп він хіба не може брати участь у будь-яких заходах?..

***

День перемоги – справді визначне свято, з переважанням у ньому скорботи та жалю
І анонсоване вище інтерв’ю з професором ЧНУ Анатолієм Круглашовим.

– Що насправді ми святкуємо та чи варто святкувати, з огляду на ту ситуацію, що склалася в країні нині?

– Перемога над нацизмом в Європі є дуже важливою історичною подією. Вона була здобута мільйонами жертв. Ми не маємо права забувати, що та війна забрала життя понад 8 мільйонів українців. Ніяка інша війна в світі й на нашій території не оберталась такими жертвами та втратами. Інше питання, що радянська традиція святкування Дня перемоги була побудована на значних маніпуляціях і перекрученнях. Зокрема нацистська Німеччина капітулювала перед союзниками 8 травня, але через бажання Сталіна виокремити роль СРСР, ми святкуємо цей день 9 травня, а не тоді, коли його відзначають інші держави, які були союзниками з антигітлерівської коаліції. Весь світ згадує насамперед про трагічну дату початку Другої світової війни 1 вересня, а ми відзначаємо як День скорботи 22 червня – день нападу Третього Рейху на СРСР. Тут відіграє свою роль те, що в період із вересня 1939 року по червень 1941 СРСР діяв як один із найближчих союзників нацистської Німеччини, за волею свого тогочасного керівництва. Тому про цей період та відповідальність за нього у тогочасному Союзі воліли мовчати, або подавали про нього своїм громадянам перекручені відомості. Цим продовжують займатись у сучасній Росії, на жаль.

Тому, на мою думку, День перемоги – справді визначне свято, з переважанням у ньому скорботи та жалю за ціною здобутої перемоги зусиллями багатьох народів Європи та світу, та жертвами на шляху до неї. До речі, багато з цих жертв у СРСР можна було уникнути, але це тема для окремої розмови. 8 та 9 травня – не єдині дати, які варто поважно згадувати з багатьох подій Другої світової війни. До того ж, від 1945 нас віддаляє все більша кількість років. В своєму оточенні я вже не знаю жодного ветерана цієї війни, а ними були мій батько, тесть, всі мої дяді. Ні одного з них вже немає на світі. Старіє вже й покоління «дітей війни», які пам’ятали її жахи та поневіряння. А нові покоління мають про неї або уявлення, передані старшими, або навіяні різного ґатунку кінофільмами чи літературою, часом дуже далекими від історичного фактажу. Через ці та інші причини значення цього свята неминуче зазнає змін. На його сприйняття також накладає відбиток те, що в нашій країні з 2014 року тривають бойові дії, які забирають все більше життів наших громадян. І ця війна ведеться за, щонайменше, активної підтримки тієї країни, президент якої заявляв публічно, що росіяни в 1945 перемогли б і без допомоги українців. Ось таке поцінування нашого внеску і жертв. Не дивно, що для сучасних поколінь зазнає змін і попереднє ставлення до Дня Перемоги як до спільного свята народів колишнього СРСР. І думаю, що цей розрив смислів та традицій у його сприйнятті буде лише збільшуватись із плином часу.

– Чи можна провести паралелі між цими подіями та чи не покладе АТО початок подібній традиції з помпезними святкуваннями, ветеранами та іншою символікою?

– Дай Боже, щоби ціна нашої Перемоги у війні за незалежність не дорівнювала й ніколи не наближалась до тієї, яку сплатив наш народ у 1939 – 1945 рр.! Щоби прогнозувати, як буде це святкуватись, потрібно спершу перемогти. Я вірю в нашу перемогу, але спершу має прийти вона, а вже потім – традиції її відзначення, ніяк не навпаки. Та, сподіваюсь, що це буде справді народне свято в нашій країні.

– Як нині можна охарактеризувати настрої в суспільстві щодо сприйняття війни?

– Українці за свою історію воювали донесхочу. Переважно, не за своєю волею та ініціативою. Звичайно, для більшості наших співвітчизників війна – то найбільше зло, а мир – найвища цінність. Тим більше, коли на нашу землю знову прийшло лихо і воно триває. Але ненавидячи війну, ми не маємо іншого, наголошу, гідного вибору, як боронити свою землю, свою державу і власну майбутність. Дуже хочеться, щоби бажаний мир скоріше прийшов в нашу з вами Україну!

Спілкувалася Уляна ДЕЛІКАТНА, pogliad.ua

***

***

***

***

Анатолій Круглашов: До Небесної сотні додалася Небесна тисяча
Україна відзначила свій 25-річний ювілей під канонаду важкої артилерії російського агресора

Існування будь-якої держави безпосередньо пов’язане з процесами як всередині країни, так і ззовні. Повсякчас політичні важелі та нюанси формують економічну ситуацію, а зовнішньополітичні рішення та прорахунки призводять до трагедій. Про те, чим жила наша держава ці 25 років, які отримала здобутки і чого і досі не вдалося зробити, ми поспілкувалися з професором, доктором політичних наук, завідувачем кафедри політології та державного управління ЧНУ Анатолієм Круглашовим.

«До подій 2014 року ми підійшли фактично зі знищеною армією»

– Україна відзначила 25-ту річницю незалежності. Чим ознаменувалися ці роки – що вдалося зробити (ще більше зробити не змогли), які віхи ми пройшли за цей період?

– Цей ювілей ми відзначили не в найкращих умовах для себе. Триває війна, частина нашої території окупована, частина анексована і це, звичайно, не додає великого оптимізму, бо практично щодня гинуть наші воїни. Тому настрій не надто оптимістичний, але озираючись назад, потрібно визнати, що ми пройшли немалий шлях. Насамперед було підтверджено, що незалежність ніколи не дарується, за неї завжди потрібно платити, і її ціна часом буває дуже високою. По-друге, за свою державність потрібно боротися і бути готовим до цього, а не думати, що усі допомагатимуть нам за нас збудувати краще життя.

До позитивів варто зарахувати і те, що ми за цей час сформували основні інститути державності, хоча сказати, що вони ефективно працюють – передчасно. Бо Конституцію постійно змінюють – то вона зразка 1996 року, то 2004-го, і навпаки. А стабільної правової інституційної системи влади, яка б діяла в інтересах народу, ми ще не створили. Після Революції гідності ми заявили (особисто я це підтримав), що будемо здійснювати децентралізацію. І обмежилися упродовж двох років цими добровільними експериментами на мінімальному рівні територіальних громад. А що далі робити з районами, що буде з областями? Формально влада залишається в руках виконавчих органів – обласних та райдержадміністрацій. Водночас вони почуваються тимчасовими і окреслений офіційно напрямок децентралізації їх також певною мірою деморалізує. Відбувається якщо не параліч влади, то стан її низької інституційної спроможності.

«За попередні роки наші силові структури, на жаль, перетворилися на органи, що обслуговують інтереси можновладців. Розбещені корупцією, вони взагалі переставали реагувати на закон та законні вимоги громадян»

З одного боку, ми здобули чимало успіхів у зовнішній політиці. І довго тішилися, що попри все, у нас мир та спокій. В результаті українська влада перестала звертати належну увагу на зовнішню безпеку, почала процес знищення наших збройних сил. Коли ми їх отримали від СРСР – то їх було надмірно – понад 3 мільйони військовослужбовців. Ми їх не могли утримувати на 52 мільйони населення. Це нереально – коли кожен десятий дорослий – військовий. Ніде у світі такого немає, і це, не враховуючи силових структур, чиновників тощо. Але процес набув небезпечного спрямування надалі. В результаті цього до подій 2014 року ми підійшли фактично зі знищеною армією. Тому тепер основним завданням є відновити спроможність наших збройних сил. Це велика проблема, бо вирішити її за рік-два – непросто.

За попередні роки наші силові структури, на жаль, перетворилися на органи, що обслуговують інтереси можновладців. Розбещені корупцією, вони взагалі переставали реагувати на закон та законні вимоги громадян. Це також необхідно виправляти. Тому створюємо нову національну поліцію та Нацгвардію. І там все непросто, бо цілком уникнути старих хвороб цих силових структур – ще не вдається, але є й позитивні зрушення. Тяжко дається реформування судової системи. Бо за ці роки чимало з представників суддівського корпусу також опинилися в специфічних умовах. Розбещеність хабарами і умовами слухняного виконання політичних вказівок чергових можновладців, переважно президента та його оточення, погано відобразились на професійних та моральних рисах таких суддів.

На кожне «добре» за ці роки у нас є своє «зле». Хоча і навпаки – на кожен прорахунок можна віднайти позитиви. Скажімо, сильною стороною українського суспільства виявилося те, що навіть за несприятливих умов ми спромоглися сформувати осередки та основи громадянського суспільства. Вони доводили свою спроможність у критичні моменти мобілізовуватися і зупиняти владу там, де вона «заривалася» до крайньої межі. З іншого боку, громадянське суспільство не таке потужне, щоби змусити владу визнати його рівноцінним партнером. Бо багато громадян переймаються питаннями фізичного виживання себе та своїх родин. Відповідно, вони щоденно не можуть дбати про те, що робить влада і належно контролювати її. В цих умовах відбувається повернення на звиклі рейки бюрократизму, хабарництва тощо.

«Рівень зубожіння українців – понад 70%»

– Чи відбулися зміни у свідомості суспільства, чи маємо ми, нарешті, націю?

– Ми зробили важливі, хоч і важкі, кроки до цього. Але повною мірою назвати цей процес завершеним я не можу. Дуже багато людей залишилося у тій самій ментальності, з якої і зліпили ці фейкові республіки на Донбасі. Те, що називається зневажливим словом «совок». Залишилося радянське уявлення – ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що нам платять. Ці патерналістські очікування, що держава за тебе має все вирішувати. Плюс, із боку держави здійснюють чимало дій, які не мають під собою позитивної соціальної перспективи. Скажімо, рівень зубожіння українців – понад 70%. Наші люди переважно живуть бідно і дуже бідно. Це – катастрофічний стан. Це обопільний процес – владі вигідне суспільство, яке жебракує і яке очікує на те, що їм дадуть. З іншого боку, значна частина людей залишається в минулому, сподіваючись, що хтось за них має вирішити їхні щоденні проблеми.

Зміни тривають, але відбуваються вони непросто. За ці роки незалежності ми втрачали, і насамперед в еміграційному процесі. Хто виїздив з України? Найбільш розумні, високоосвічені, кваліфіковані люди. Ті, у кого світла голова і майстерні руки. Залишалися або невиправні патріоти, які за будь-яких умов хотіли будувати нову Україну, або ті, хто ніде особливо не потрібен.

Подивіться, як важко у нас триває процес детінізації доходів (виплат зарплат у «конвертах»). Але ця справа вона має як мінімум дві сторони. Сторона роботодавця, який приховує доходи і хоче на них заощаджувати, і працівників, людей, як згідні зараз отримати гроші «у конверті», не задумуючись про власне майбутнє. У нас, за різними оцінками 40–50% української економіки перебувають у тіні.

Далі, візьмемо приклад свідомості нації щодо власного майбутнього. Коли ми через глобальні мережі дивимося Карпати на території Румунії та Словаччини, то вони вкриті лісом. А коли з космічної карти дивимося на українські Карпати, то вони переважно сплюндровані. Хто це робив? Прибульці з космосу? За сьогоднішню гривню люди погоджуються знищувати своє майбутнє та майбутнє своїх дітей. Тому говорити, що процеси формування громадянського суспільства, нації завершено – я би не наважився. Вони тривають, але дуже важко. Є здобутки, проте залишається чимало проблем без належного вирішення. І коли ми не хочемо зробити правильні уроки зі своєї минувшини, на жаль, нам доводиться сплачувати чимраз більшу ціну за свою недалекоглядність.

1991 року ми здобули незалежність без жодної краплі крові. 2004 року була велика суспільно-політична напруга, але без жодної жертви. А з 2013 – 2014 років і дотепер до Небесної сотні додалися Небесні тисячі. Що менше ми хочемо вчитися на власних помилках, то більшу ціну з нас беруть.

«Подолати цей комплекс за 25 років ще не вдалося»

– Чи вдалося українцям позбутися комплексу меншовартості?

– Частково так. Особливо у стосунках з так званим «старшим братом». Думаю, що більшість українців від цього комплексу позбулася або позбавляється нині. Але цей комплекс – дуже глибинна і задавнена річ. Його прищеплювали українцям сторіччями. І не лише системою освіти, пропаганди, культури, але зокрема виполюванням української еліти – робітничої, інтелектуальної, культурницької. Тому подолати цей комплекс за 25 років ще не вдалося, адже над цим надто мало працювали. Культурна та освітня політика в нашій державі не були на першому місці. Лише частково вони привертають увагу і тепер. Візьмемо простий приклад – реформи в освіті. З одного боку, вони тривають і набувають масштабності, але з іншого, у мене виникає підозра, що чимало із них керуються не потребою створити якісну систему освіти та її управління, і відтак отримати якісний продукт – високоосвіченого фахівця. Нерідко реформи спрямовують на те, щоби заощадити кошти з державного бюджету у видатках на освіту. Ця логіка цікава й зрозуміла, але коли вона стає визначальною, тоді приносить насамперед негативні результати.

«Навіть будучи державою №1, ти залишаєшся залежною»

– Усі ці роки точилися суперечки, що ми не змогли здобути справжньої незалежності і постійно залежимо то від Заходу, то від північного сусіда. Чи вдалося бодай переламати це?

– Думаю, що певною мірою так. Навіть соціологія показує, що дедалі більше людей цінують Незалежність і той факт, що вони є громадянами України. Це важлива тенденція останніх років, яка стала стійкою.

Водночас деякі наші люди плутають державну незалежність і взаємозалежність сучасних країн світу. Світ в умовах глобалізації стає чимраз більш взаємозалежним. США залежні від свого оточення? Звичайно. Росія тим більше залежна. Подивіться, як санкції та падіння на нафту на неї впливають. Тому не потрібно плутати два ключових поняття – це бути державно незалежною країною, яка самостійно визначає свою політику, і усвідомлювати свою взаємозалежність від інших держав. Звичайно, що потужніша держава, то менше вона залежна від інших. Але навіть будучи державою №1, ти залишаєшся залежною. І на підміні цих понять багато хто спекулює, підгодовуючи тим цей комплекс меншовартості. Підсумуємо: ми йдемо правильно визначеним напрямком, зокрема за європейським вибором, але, на жаль, обираємо для його досягнення специфічні манівці.

Спілкувався Олесь ЗАДНІСТРОВСЬКИЙ, pogliad.ua

***

 

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ