Фестиваль “Золоті оплески Буковини” перетнув екватор, проміжні підсумки

1
725
Загрузка...

Театральний фестиваль комедії “Золоті оплески Буковини”, який проходить цими днями у Чернівцях перетнув екватор і представив на суд глядачам і журі вже 6 абсолютно різних вистав, як за якістю, так і за змістовим навантаженням.

Надзвичайно приємною річчю, є щоденні аншлаги у чернівецькому театрі і це незалежно від того, хто гратиме цього дня на сцені, чернівецькі глядачі ідуть в театр, як на дійство, а не на “імена”. Хоча, підкуповують захопливі вигуки дітлахів у залі, що впізнавали ведучих з “голубого екрану” у акторському складі Київського національного академічного театру оперети. Треба зазначити, що в усіх побачених виставах, глядачі отримували шалене задоволення і веселились від душі, та в плані комічності, дещо з цього ряду випала “Енеїда” наших гостей з Івано-Франківська, з що більше – розчулила оточуючих своїм трагізмом.

У розріз із “оплесками” пересічного глядача всім колективам, що вже взяли участь у фестивалі, є оцінки професійного журі, які кожен охочий може почути на обговорення після перфоменсів, на так званому “Форумі на канапі”. Так, нищівної критики, щодо якості роботи зазнали театри з Вінниці та зі Львова, які, до слова, теж вигуками “Браво!” проводжала зі сцени  вибаглива театральна публіка.

Сьогодні, ж на чернівчан чекає театр з Ботошан, Румунія.  А в дні, що залишились ще два колективи із Києва і по одному з Коломиї та Тернополя. Тож усіх охочих стати частинкою  свята “Талії”, запрошуємо  до театральних кас!

Нижче наводимо цікаву аналітику театрального оглядача Лариси ХОМИЧ та журналіста Юрія Чорнея, кі є членами альтернативного журі, щодо побаченого в ці театральні дні.

«Енеїда»: Троянці ні при чому… (Золоті оплески-2015: День перший)

25.10.2015, 11:38

У золотому Чернівецькому театрі свято, якого цей раз чекали 2 роки: фестиваль комедії «Золоті оплески». На початку 10-ї, ювілейної фестини – «Енеїда» за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського від Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка – у постановці заслуженого артиста України Ростислава Держипільського.

І показ цієї вистави першого дня фестивалю дозволяє відшукати символічність майже біблійну: якщо фестиваль у Чернівцях усі 10 днів свого тривання творить, показує, представляє, відтворює, вибудовує для нас, глядачів, якийсь певний зріз театрального світу України та найближчих сусідів, то дуже слушно було розпочати його саме картиною того, як з первозданного місива матерії-енергії збирається в одне, визріває, народжується, обростає традиціями й бореться за саме своє існування наш український світ.

Писати про нинішню виставу – після всього що писано-переписано і про «Енеїду», і про Котляревського, і про інсценізації поеми, ба навіть і про цю постановку Івано-Франківського театру, неймовірно складно. Тільки на Ю-Тубі зараз можна віднайти 481 відео – від театральних вистав до мультфільмів. На сюжет «Енеїди» написані дві українські опери та ще й оперета…

З одного боку, не хочеться повторювати великих критиків чи занурюватися у нетрі термінології. Але з другого – постійно радієш, співставляючи своє враження, свої думки із прочитаним чи побаченим і бачиш, що відгадала ще якусь загадку: автора, постановника, акторів.

Почати, мабуть, варто від сценографії (як і музика вистави, вирішена самим постановником Ростиславом Держипільським) – вірніше, майже повної її відсутності. Три білі стіни, ніби традиційно обмежуючи простір вистави, насправді роблять її фізично безмежною, в повному розумінні космічною.

На це працює й чиста й біла монохромність вистави, хоча декілька перших хвилин тільки звикаєш до цього видива, не одразу попадаючи «на гачок» співпереживання,  коли вже глядач рухається, гнеться, коливається разом із виставою, не маючи часу на обдумування «подобається-не подобається».

Але якоїсь хвилини – кожний своєї – глядач все-таки потрапляє на цей «гачок». І тоді зал так само збивається в єдине глядацьке тіло і починає усім цим тілом реагувати на божевільний темп, пряму розповідь, натяки та ремінісценції дійства.

І ще одне прочитується від самого початку: акторам подобається перебувати у тому першосвіті, разом творити на сцені українську історію. Дуже вдала режисерська знахідка з носінням-перенесенням хат, колодязів і церкви: українцям багато доводилося переселятися за свою історію. Хоча епізод з руйнуванням такої хатки виглядає трохи прямолінійним.

Інколи здається, режисер разом з акторами трохи занадто захоплюються безліччю своїх знахідок, втрачаючи таку необхідну навіть вправним творцям часточку самоіронії. І тоді бурлеск від Котляревського у виконанні івано-франківських молодих акторів деякими моментами починає здаватися чимсь схожим на КВН-івський СТЕМ (члени професійного журі на обговоренні назвуть це «студентським капусником»). Зрештою, це не дивно: Ростислав Держипільський залучив до масовки своїх студентів-третьокурсників. Хоча мав би не йти за ними, вести за собою. Трохи невиразною була й сцена загибелі Низа та Евріала: молоді актори чудово зберігають динаміку, але втрачають у героїзмі.

Інсценізація (Р.Держипільський, О.Гнатковський) не переписує поетичний текст Котляревського, форма віршована залишається: вірші прочитуються, скандуються, вимовляються, виспівуються зі сцени то хором, то окремими персонажами – а поетична мова в театрі, як відомо, найскладніша. Здебільшого або декламується – або розбивається на ритмічні й смислові «цеглинки» – на шкоду поезії. Відомі імена навіть великіх акторів, які просто не вміли грати ролі у віршах.

Постановнику, на мою думку, вдалося надихнути своїх акторів на природне (майже всюди) поєднання цих двох стихій. Щоправда, виконавці часто поступалися вимовою на користь ритму. Думаю, що на гальорці глядачі швидше здогадувалися про зміст або доповнювали свій здогад з пам’яті про тексти Котляревського. Такі речі, щоправда, не стільки відволікають увагу від головного, скільки подряпинку залишають.

Як на мене, зовсім не дивно, що жіночий склад акторів якось вигідно відрізняється від чоловічого (окрім, звісно, самого Енея – Олексія Гнатковського) – саме відсутністю декламації.  Надія Левченко (Дідона) і Ольга Качмарик-Комановська (Сівілла), Олеся Пасічняк (Амата), Тетяна Гірник (Лавися) і звичайно ж Галина Баранкевич (Венера, Мати) за ходом вистави цілком органічно перевтілюються з персонажа на персонаж, з ролі на масовку і назад – і ти розумієш, що це так само характерно для українського світу: чоловікам ніколи.

Хоча цілісність театрального враження від цього не меншає. Що ж до Енея у виконанні Олексія Гнатковського, не хочеться повторювати те, що вже відзначали критики про поступову зміну героя, його людське зростання від юності до зрілості, та зазначу, що саме в нього відчуття міри вистачало від епізоду до епізоду.

Ще задовго до останньої частини виникає відчуття, що автори вистави ще раз перелицювали «Енеїду», але це не порушує органіки вистави, а навпаки, конкретизує для нас місце дії і навіть наближує до сучасності. Перш за все – за рахунок лемківських пісень та музичного оформлення узагалі. Хочеться порадіти за колектив і в тому, що вони вміють співати – цілком професійно, на голоси – і настільки душевно, що музика й пісня стають невід’ємною часткою вистави. Не секрет, що додаток «музично» перед назвою «драматичний» справджується далеко не в усіх театрах України.

І коли починається «Війна», глядач уже психологічно підготовлений до того, що усе це – про нас. І тоді на сцені й в залі відбувається те, що властиве більше трагедії, ніж комедії – те, що греки називали «катарсисом» – «очищенням». Усе це таке наше, так болить, що ніхто і не згадує, що прийшов, власне, на фестиваль комедії. Мабуть, і цей стан (разом із дворічною паузою) вплинув на те, що глядачам важко було розпочати обговорення.

 

Форум на канапі традиційно вела завідувачка літературної частини театру Наталка Федорович.

Марія Порчук, заступник міського голови Чернівців:

– Я прийшла на фестиваль як глядач, подивитися гру своїх земляків (я родом з Івано-Франківщини) і зараз відчуваю деяке роздвоєння, бо вже давно живу у Чернівцях і вболіваю за наш театр, але й земляки мене просто вразили. Усе це несподівано, інноваційно. І треба ще подумати над цим. Так неочікувано мене змусили задуматися над тим, що відбувається, і поглянути на все іншими словами. Вистава одразу задала фестивалю дуже високий рівень. І це добре. Треба, щоби на наступний фестиваль чекали цілий рік!

І, як заступник міського голови, хочу сказати, що треба буде якось переглянути й сам процес підготовки 11-го фестивалю.

Юрій Марчак, директор Чернівецького облмуздраму, директор «Золотих оплесків»:

– Будемо тільки раді!

Глядачка (не назвалася): – Для мене можливість потрапити на театральний фестиваль – подарунок долі. Я бачила вже не одну постановку «Енеїди», звичайно, було цікаво: «Як ще можна прочитати цей твір?». Побачила в цьому багато моментів нашого сьогодення. Відчуваю велику вдячність: дуже талановитий колектив. Фахівці оцінять рівень майстерності, а глядач іде до театру, шукаючи наснаги. І ця вистава дає нам сподівання: театр вічний. Ця вистава здалася мені дуже гармонійною, а виконавці – єдиним цілим. Можна без перебільшення сказати, що Івано-Франківський театр сьогодні – один з кращих в Україні і навіть у Європі.

Дан Чевка, головний редактор газети «Буковинське віче»:

– Хочу подякувати акторам і режисеру. Вистава цікава, освітлення та музичне оформлення надзвичайні. Та зауважу на одному «але»: інколи не завжди зміст моменту збігається з візуальними ефектами. Треба попрацювати, аби освітлення краще збігалося з дією вистави.

Галина Матвіїшин, мистецтвознавець:

– Нещодавно десь в інтернеті вичитала: «чорна діра» у космосі – зовсім не діра. Усе, що зникає, не зникає без сліду: воно перетворюється на голограми. Так само, на мій погляд, ніщо не зникає без сліду в історії. У сьогоднішній виставі саме й показана у вигляді голограм – умовно кажучи – вся історія України. І війна торкається кожного. Це найболючіше, що є в нашому житті.

Тетяна Логуш, президент Міжнародного благодійного фонду «Мистецька скарбниця», співзасновник літературного конкурсу «Коронація слова» (Київ):

– Емоції зашкалюють. Присутні усі канони давньогрецької трагедії – хор, речитатив – і водночас надзвичайно сучасна вистава. Потужне відкриття фестивалю, загальне враження – що це вже успіх.

Ірина Вишневська, театрознавець, журналіст, голова альтернативного журі:

– Гарна вистава, дуже хороша. Я не дивилася на годинник – а для мене це показник…»

Галина Канарська, театрознавець, перекладач (Львів):

– Поспішаймо любити, бо люди так швидко відходять. Я дуже боялася цієї постановки, бо ж я адепт Данченка. І мені здається, що нинішня постановка івано-франківців продовжує лінію їхньої давньої вистави «Маруся Чурай». Лемківські пісні дуже вдало лягли на текст. Еней живе в кожному з нас… От я колективу говорю, поки вони тут: я вас усіх люблю! За те, що повернулися до наших проблем. За дитяче сприйняття світу. Комедія насправді завжди болить.

Лариса Недін, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національної радіокомпанії України:

– Кажуть, «Нет предела совершенству». Аби ви не позадирали носи, задам ложку дьогтю. Цікава, нестандартна вистава – так. Браво? Ні. Засмутило в якийсь момент, що я ніби опинилася на студентському капуснику. Мені здається, ви трохи загралися у перших частинах і через це війна вже вийшла пласкою, схематичною. Не розрахували сили. Надзавдання простежується замало. Олексію Гнатковському порекомендувала би вправи для покращення вимови. Ковтаєте слова. Хочеться, щоби у цікавій виставі все було ідеально. Еней веде, а його місточок недобудований…

Ганна Веселовська, театральний критик, доктор мистецтвознавства (Київ):

– Я бачила цю виставу 2 рази. Для мене вона концептуальна: власне прочитання, власний погляд. Українці – маленькі діти, носять як забавки, хатки… Нація проживає своє життя і дорослішає в історії. Не побачити цього не можна… Струнка лінія сюжету, ретельний відбір театральних засобів. Як жанр це трагікомедія. Естетична форма – сучасна. Ми ж бачимо як у наші дні українська традиційна культура перетворюється на кіч. І вистава це показує. І ми це бачимо. Це розраховане на людину без театрального досвіду: сприйняти все як своє.

Дідона фантастична… Аби лиш не за бронзовіли! І чернівецький глядач дуже активно все сприймає, пощастило акторам.

Богдан Струтинський, народний артист України, директор і художній керівник Національного академічного театру оперети, голова професійного журі (Київ):

– Я також з івано-франківцями маю певний зв’язок.  Вистава породжує певні асоціації – цілий калейдоскоп асоціацій. Не все прочитується для глядача, дещо переходить в кіч… В Раю якось усе стає зрозумілішим. У сцені Пекла респект світлотехнікам. Лемківська тема лягла на реальну дату: буквально на днях була річниця виселення лемків. Цілі поселення ставали порожніми. Так музична лінія підтримана живим матеріалом. У деякий момент виникає враження, що ти опинився в середині молитви.

Ваш театр має своє чітке обличчя. Але сьогодні зрозумійте, що багато надано авансом. Немає вершини. Це шлях. Любіть режисера.

Вадим Сікорський, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім.М.Заньковецької (Львів):

– Ви відкрилися цією виставою. Це величезна праця. Суб’єктивно, як режисер, я не можу судити колегу. Я розумію, скільки вкладено в цю виставу. Театр – це суб’єктивна річ. Кожний має свою «Енеїду».  Ви об’єдналися і зробили таку.

Надія, глядачка:

– Я нарешті зважилася сказати: дуже багато гіркоти. Хотілося б щасливого фіналу.

Людмила Скрипка, художній керівник Чернівецького обласного академічного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської:

– Я приєднуюсь до Сікорського. Це ціла проблема: українська класика сьогодні в Україні. Класики ставлять багато. У європейських театрах 90%. Стає сумно: чим ми гірші, чим не такі? «Енеїда» – твір надзвичайно складний. Треба подякувати цим талановитим людям. Особисто мені в цій виставі не вистачає акторів старшого покоління.

Ростислав Держипільський, режисер-постановник вистави «Енеїда»:

– Дякуємо всім за приємні слова і дякуємо за аванси. Дякую всій команді, що працювала над виставою. Я особисто всім дуже вдячний. Тепер головне – не «спопсити» виставу. Таке обговорення дуже важливе для виховання акторів. Ми всі рухаємося далі, від критики стаємо міцнішими.

Юрій Марчак, директор Чернівецького облмуздраму, директор «Золотих оплесків»:

– Як би там не було, а чернівецький глядач сьогодні скупав вас у Золотих оплесках. Завтра зустрічаємося на виставі Вінницкого обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського!

Порада з кулінарії: Суміші й нарізки псуються найперше (Золоті оплески-2015: День другий)

25.10.2015, 14:29

Другого дня Х фестивалю театральної комедії «Золоті оплески Буковини» музичну комедію «Медовий місяць або Ноїв ковчег» представив на суд глядачів і журі Вінницький академічний музично-драматичний театр імені Миколи Садовського. Вінничани брали участь практично в  усіх попередніх фестивалях і відклалися у свідомості чернівецького глядача як театр… скажімо так, надійний, який і до комедії ставиться серйозно.

На ранок після вистави я вже думаю, що, разом з іншими сподіваннями, саме це очікування могло зле пожартувати зі мною (коби лиш зі мною!). Немає гірше розбиратися в тому, що тобі не сподобалося. Але спробую…

Сюжет п’єси, написаної Віталієм Селезньовим і поставленої режисером Тарасом Мазуром, доволі простенький, але саме на театральному фестивалі міг сприйнятися цілком гідно, адже дія відбувається за кулісами – неозначеного іменем, скажімо так, типового – театру. Молоде акторське подружжя (артисти Ольга Буга-Костюк, Сергій Мазур) – щойно з РАГСу – просить у директора театру (заслужений артист України Валерій Прусс) відпустку на місяць, аби провести його… у Парижі. Директор милостиво відпускає їм належні за законом три дні, та й ті, як виявляється, лише… чоловікові, бо на молоду очікує дуже своєрідний ангажемент. Її запрошує стати своєю «асистенткою» новоявлений спонсор театру (заслужений артист України Анатолій Вольський), від якого директор (який одразу викликає ремінісценцію із славнозвісним Огурцовим у виконанні Ігора Ільїнського) вже й гроші взяв.

Власне,  і з цього можна зробити гарну й смішну виставу, адже глядачеві завжди цікаво дізнаватися, що ж робиться там, за лаштунками… Та оцей залаштунковий простір постановник заповнює безліччю окремих номерів (як називає сам п. Мазур – «кліпової нарізки»), об’єднаних лише тим, що відбуваються там, де й головні події сюжету. Тут тобі й портретна схожість спонсора із… (отут сперечалися, адже деталі, риси, манери образу теж складені, як пазли з різних картинок) Кобзоном-Порошенком-Януковичем, і балетмейстер із натяками на нетрадиційну, скажімо так, орієнтацію, і червоні прапорці, і тільняшки з безкозирками, і ліричні дуети головних героїв під фонограму, і пародія на «людей в чорному» в балетному номері охоронців бізнесмена…  Даруйте, коли чогось не згадала…

Достатньо зауважити, що перші за час вистави оплески аж на половині другої дії отримала заслужена артистка України Надія Кривцун у ролі Мадонни Іванівни під час номера у перуці за модою XVIII століття із корабликом на голові.

Усе це – від фізкультурних «пірамід», відгуку тридцятих, аж до класичного балетного номера – присолене часом несмаком, натужністю й відвертою вульгарністю, змішується у такий дикий «вінегрет» знахідок і провалів, що кілька хвилин по закінченню вистави ошелешено не могла відповісти на простеньке запитання: що це було?

Спроба опанувати жанр ревю (звідси й Огурцов з «Карнавальної ночі»?) чи концерт у сільському клубі? Спроба осучаснити репертуар? Та хіба може вульгарність покращити хоча б щось? Може, актори вирішили показати усе, що вміють робити?

Якби це було лише в мене таке враження – мабуть, промовчала б: завжди ж існує ймовірність твоєї власної помилки. Але так само ошелешені були й мої друзі-колеги-знайомі, із якими спілкувалися в антракті та після вистави.

Спробувала перечитати назву вистави, другу її частину про Ноїв ковчег. Може, актори вистави увесь цей безлад прочитали в Біблії? Але ж Господь велів праведнику Ною побудувати ковчег, аби врятувати живе на землі саме від безладу всесвітнього потопу…

І вкотре пораділа за наших глядачів: по закінченні вистави, після деякої, може, ледь помітної, паузи, вони встали, аплодуючи. Тобто вистава, як і належить фестивальному показу, закінчилася святково.

 Форум на канапі

Журналістам і мистецтвознавцям з альтернативного журі трохи легше було на обговоренні, адже члени професійного журі пов’язані з акторами, як наголосив директор фестивалю Юрій Марчак, майже родинними зв’язками. Та й узагалі, за доброзичливої атмосфери, яка вже понад 10 років триває на обговореннях фестивальних показів, усім присутнім було дуже важко зазначати якісь недоліки: похвалити завжди… фестивальніше.

Ірина Вишневська, театрознавець, журналіст, голова альтернативного журі:

– Дуже невдячна справа – розпочинати обговорення у такому випадку. Мені дуже прикро, я відчуваю просто шок: несмак, вульгарність. Жахлива драматургія, жахлива режисерська робота. Шкода розчаровуватися. Чекали від вінничан чогось більш достойного.

Олександр Білоус, головний редактор інформаційного порталу «Факти», член альтернативного журі:

– Я журналіст, приходжу на виставу, щоби отримати від неї задоволення. Оцінювати будуть професіонали. Сказати, що як глядач, я все зрозумів – не можу. Не побачив режисерської думки.

Галина Канарська, театрознавець, перекладач (Львів):

 (до режисера Тараса Мазура) – Ви в лабіринті асоціацій самі не розгубилися? Вистава переобтяжена вашими асоціаціями. Серед них є й неприпустимі, як на мене. Кобзон з портретом в руках виглядав як… Порошенко. А це вже, надто у час війни, виглядає як нелюбов до президента й неповага до власної держави. Неетично. Я люблю вистави, коли, навіть знаючи п’єсу, не знаєш, що буде далі. Тут же усе було цілком передбачуване. Може й не капусняк, але якийсь екстравагантний борщ, даруйте за асоціації… І ще зауваження щодо мови: чому всі «погані» хлопці обов’язково говорять російською? У нас що, українців поганих бракує?

Повторюся: забагато усього намішано на таку простеньку річ.

І наостанок компліментарно дякую Валерієві Пруссу за роль директора.

Ганна Веселовська, театральний критик, доктор мистецтвознавства (Київ):

– Мені здається, тут велика проблема із визначенням жанру. Кожний номер окремо міг би існувати, і є ж нормальна лінія сюжету. Зробити ревю? Але цей жанр потребує тоді конферансу. І у вас є такий герой – монтер. Є гарна пара закоханих. Але чогось треба дотримуватися. Асорті має складатися в єдине ціле.

І скажу таку крамольну річ: у драмі можна щось грати  недобре, у загальному русі сюжету воно сховається. А у ревю все має бути на висоті.

Можу вас навіть привітати: сучасна комедія завжди потрібна. Але треба працювати відповідально. Успіх не лише у ставленні пересічного глядача. Бо він за зустріч із театром готовий душу віддати. А ми мусимо бути відповідальними.

Лариса Недін, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національної радіокомпанії України:

– Мені захотілося встати перед вами. Невдала вистава – це верхівка айсберга. По суті – велика драма. У акторів та режисера конкретної вистави немає вибору. Театр існує в рамках певної естетики, створеної її керівництвом. Багато років вона забезпечувала успіх виставі за виставою. Але епохи минають. Потрібні зміни. Може час поговорити в колективі про це? По-доброму, без скандалів?

До речі, на минулому фестивалі я робила зауваження щодо сценічної мови і можу зазначити, що він покращився відтоді.

Злободення завжди грати важко. І чи потрібно було робити на такому матеріалі? П’єса відверто слабка.

Зауважу ще, що Надія Кривцун у ролі Мадонни Іванівни і Максим Какарькін (балетмейстер) існують в іншій, відмінній від інших персонажів праді, от вони були мені цікавими.

Тетяна Логуш, президент Міжнародного благодійного фонду «Мистецька скарбниця», співзасновник літературного конкурсу «Коронація слова» (Київ):

– А мені сподобалося: впізнавані фігури, гостра, яскрава сатира… Гарні ліричні пісні із гарними словами. Критики мусять казати зауваження, глядачам сподобалося.

Вадим Сікорський, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької (Львів):

– Всі прекрасно знають, що я люблю цей театр. Я поставив тут три вистави, склалися справжні стосунки. У театру є хороший потенціал. У цій ситуації мені найважче. Звичайно, я підтримую критику. Але я багато років працював як актор, тож ставлю себе на місце виконавців. Ставлю перед собою запитання: чи міг би я відмовитися брати в цьому участь? Адже актори – люди. У них сім’ї, квартири, кредити… Звичайно, собі я відповідаю, що я не буду там.

У театрі ми часто забуваємо, що насправді відбувається у світі, і приймаємо те, що нам пропонується зі сцени. Та варто орієнтуватися все ж таки на справжнє, бо життя коротке.

А повертаючись до конкретної вистави, зауважу, що тут певний несмак. Кобзон чи не Кобзон – це другорядне. Я не знаю закоханих пар, які так поводилися б. Із глядачем треба говорити, а не купувати його тілом. Ви ж самі так не думаєте, як поводяться ваші герої. Ви читаєте книжки, знаєте, як працюють інші режисери. Може, фестиваль і є для того, аби визначитися, якою мовою, якою естетикою розмовляти із залом.

Богдан Струтинський, народний артист України, директор і художній керівник Національного академічного театру оперети, голова професійного журі (Київ):

– Я цілком згоден, що Кобзон – це другорядне. Скажу так, як відчуваю. Побачив багато органічних акторів, особливо коли вони перебувають «в зоні мовчання». А коли вони починають говорити – все ламається. Спосіб існування персонажів на сцені закодований неправильно. Може, лише директор у виконанні Валерія Прусса існував у одному режимі.

Використовувати фонограму – це не злочин. Але вона у вас неякісна. До речі, теж зазначу, що доволі правильно інтонує Мадонна Іванівна (Надія Кривцун). Фонограму поміняйте. Ви ж чуєте: коли звучить Свиридов – зовсім інша музика.

В балету не вистачає станка – тобто відточеності, школи. А потенціал є, і треба відпрацювати до кінця.

Театр покликаний проявляти в мені всі якості. Коли так багато зайвого, втрачається простота й органіка дії. Шкода, що трупа неправильно закцентована.

Не можна брати для постановки таку драматургію. Вона провальна апріорі. Сюжет кліповий, натужні штампи. Так буквально не можна робити. Тут згадується дешевизна колишньої муз комедії: подражнити хохла. Нинішні актори повинні виховуватися на іншій драматургії. Це обговорення – не момент для образ. Це дорога. Усе треба пройти й зробити кореляцію. Актор повинен мати в собі інстинкт самозбереження і не давати себе знищити. Будь-яке зверхзавдання треба грати у власній органіці.

Тарас Мазур, режисер-постановник обговорюваної вистави:

– Не з усім погоджуюсь. Можливо, й справді багато всього, в одну концепцію вкласти важко. Я буду відповідати про свою роботу. Я мав завдання  (від кого, так і не прозвучало – авт.)поставити політичну карикатуру. Тому й взяли еклектику життєвих ситуацій у кліповій нарізці. Ми – режисер і актори – приречені пливти на одному човні. Вийшло-не вийшло, це вже не нам вирішувати.

Володимир Лозовський, директор Вінницькогоакадемічного музично-драматичного театру імені Миколи Садовського:

– Ми з колегами практично були готові до такого обговорення. Але є й позитивні речі: журі професійно, по-діловому й навіть доброзичливо розібрало усі наші помилки.  Скажу чесно: дуже кортіло потрапити до Чернівців на фестиваль, а усе комедійне, що є в нашому репертуарі, ми показали минулими роками. А фестиваль потрібен.

Юрій Марчак, директор Чернівецького облмуздраму, директор «Золотих оплесків»:

– Мені хотілося б, щоби на фестивалі наша театральна родина все-таки розуміла, що ми – родина. І хочу саме сьогодні, увечері, сказати, що я вас усіх люблю. Всі для мене друзі.

Так, Театр буде жити вічно. Але ми того вічного життя не маємо. Мусимо жити й творити все тепер. Я актор, і я живу сьогодні. І хочу сказати від себе і від колег: не беріть кредитів…

На театральному фестивалі “Золоті оплески Буковини” сьогодні був день чернівецького театру. І, звісно,  це “Тустеп і різний мотлох”. (День третій)

КОЛИ САМЕ ЖИТТЯ ПРОМОВЛЯЄ ЗІ СЦЕНИ

Постановка вистави «Тустеп і різний мотлох» за п’єсою американського сценариста Річарда Байера, якою театр імені Ольги Кобилянської закрив 84-й сезон, не нова на чернівецькій  театральній сцені. Її прем’єра відбулась п’ять років тому. Проте це якраз той випадок, коли дивитися виставу хочеться знову і знову. Недільний показ, 21 червня,  лише вкотре підтвердив: неабиякому успіху у глядачів вона завдячує філігранній сценічній роботі народної артистки України Тамари Кільчицької (Артеменко) та заслуженого артиста України Богдана Братка. Феєричний дует талановитих акторів творить дива із залом, що затамувавши подих проживає виставу в одному ритмі з акторами. І справа не тільки у відчутті, що це саме життя промовляє зі сцени, яке не покидає упродовж всього дійства. Лише хвилину тому під старовинним склепінням театру лунав дружний сміх, а вже за мить глядачам доводиться ледь стримувати сльози. Уміння достовірно, без надриву і пафосу промовляти до почуттів – це і є та майстерність життєвого перевтілення, якою досконало володіють актори. Тамара Кільчицька виправдано обрала «Тустеп і різний мотлох» для свого бенефісу з нагоди відзначення 50-річчя перебування на сцені Чернівецького театру. Побудована на контрасті життєва історія про двох немолодих вже людей дозволяє засвідчити усі грані її непересічного акторського таланту, не зіграти – прожити  увесь спектр почуттів – від легкого суму і відчаю до грайливості і кокетства.

Очевидно, що успіху постановки неабияк сприяла робота режисера – заслуженої артистки  України Людмили Скрипки, художника-постановника – Наталії Руденко-Краєвської. Динамізм дійства, калейдоскопічна зміна ситуацій, вдале сценічне вирішення ретро-екскурсів у минуле героїв створюють відчуття прожитого за якихось дві години життя. Декорації не лише чудово відтворюють відчуття його плинності, передають  атмосферу тимчасовості перебування на цьому світі і переїзду, але й забезпечують розвиток сценічного дійства. Аж до цілковитої їх відсутності, коли герої Крістін Мільман (Т.Кільчицька) й Герман Льюїс (Б.Братко) залишаються на порожній сцені: лише з набутим життєвим досвідом і почуттями, які, як з’ясувалося, не тьмянішають від віку. І звісно фантастичний музичний, вокальний, хореографічний супроводи всього дійства, який забезпечують музичні твори, «коли в піснях ще була присутня мелодія». Партнери зіркового дуету – у першу чергу робітники компанії “Ваш дім” (актори Григорій Руденко-Краєвський і Віктор Барановський) додають виставі ритму, забезпечують сучасним колоритом. Приємно було бачити на одній сцені,  поруч з великою матір’ю, актрису театру Ольгу Кільчицьку-Дудку, яка в дуеті з різноплановою артисткою Ксенією Максимчук (Король) створювала упродовж вечора ліричний чи  карнавальний настрій всього дійства.

Так між сміхом і слізьми, то вибухаючи аплодисментами, то крадькома змахуючи сльозу, шанувальники театру в енний раз прожили разом з фантастично красивою жінкою, її вірним другом і романтичним залицяльником – «чоловіком, який всього досяг самотужки, своїм гострим розумом може «дістати» кого завгодно, та може і… зачарувати», їхнє, а заодно і своє власне життя. Насолодилися напівтонами натяків, інтонацій, а, траплялося, нікуди правди діти, й добряче приперченими жартами оптимістичного, життєстверджуючого і цікавого дійства. Словом, усім тим, з чого складається справжнє життя, повноцінно прожити яке варто до самого кінця. Особливо, коли достеменно знаєш: той, за ким щойно зачинилися двері – обов’язково повернеться. Зал стоячи, тривалими оплесками, вигуками «браво» вшанував своїх кумирів. Браво, неперевершена Тамаро Дмитрівно! Адже ви, як ніхто інший, добре знаєте: жінці завжди 19 років, навіть якщо півстоліття з них віддано служінню найпрекраснішому мистецтву.

Шекспір пообіцяв, що все буде добре (Золоті оплески: День четвертий)

27.10.2015, 23:04

Четвертого дня «Золотих оплесків Буковини» фестивальну виставу «Комедія помилок» за п’єсою Вільяма Шекспіра у постановці художнього керівника і головного режисера  Андрія Бакірова показував Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка

Фестивальний корабель «Золоті оплески», пливучи хвилями театральної комедії, пришвартувався в Ефесі, принаймні так називає місце дії великий автор. Ми ж із вами розуміємо, що місце дії, титули й посади, навіть історичні збіги в іменах владик – абсолютно не мають значення, коли йдеться про Шекспіра.

Недарма ж Андрій Бакіров одягнув акторів у костюми, доволі точно, з багатьма подробицями стилізовані під сучасну Шекспірові моду, але зшиті (з превеликим смаком і фантазією!) з цілком сучасної секон-хендівської джинси – ну, з деякими аж зовсім сучасними доповненнями у вигляді кросівок чи шкарпеток…

От за що я люблю Вільяма Шекспіра, – це за те, що і через 400 років після його смерті його п’єси можна ставити де завгодно, в будь-якому театрі, з будь-якими акторами і про що завгодно. Шекспір не образиться й вивезе… Така вже в нього доля.

Та коли за справу береться такий майстер, як Андрій Бакіров, та ще й з такою «командою» – даруйте спортивний термін, та вони самі себе саме так звуть –  яка склалася у Чернігівському драмтеатрі, успіх забезпечений!

За що я люблю Шекспіра, – це за те, що зовсім не важливо, про що конкретно йдеться у п’єсі, він пише про людей, про їхні стосунки, про кохання і зраду, про мудрість і злочин, про спокійних і запальних, хитрих і наївних, багатих і бідних, щасливих і не дуже, наділених владою чи відсунутих від неї – про живих людей, сучасних Шекспірові і сучасних нам. Недарма ж одна з найвідоміших його комедій зветься «Дванадцята ніч, або Що вам завгодно?».

Перед початком вистави дивилася на демонстративно відкриту порожню сцену і згадувала… звичайно, не те, що було 400 років, а те, що я про це знаю. Коли ж на заднику-екрані з’явилися давньогрецькі руїни, трохи засмутилася: може, не варто було так однозначно прочитувати той Шекспірівський Ефес?

Зрештою ж, коли на сцені почалося феєричне дійство, воно щасливо відволікло від цих роздумів і змусило тішитися відточеністю, злагодженістю, пластичністю рухів акторського ансамблю (а в ньому ж бачили акторів різного віку, статі й статури). Асоціативний ряд не бив просто в лоба, а лише натяком про щось нагадував: у князеві прочитала майбутнього герцога з «12-ї ночі» і – даруйте – співака з групи «Любе»…

І Адріана (Світлана Бойко) перегукується в уяві із Катариною з «Приборкання норовливої»… А буря, яка всіх розкидала, аби виникла інтрига, ще раз проявиться у тій же «12-й ночі». Щоправда, там близнюків лише одна пара, зате брат і сестра…

Лише нав’язлива асоціація ювеліра Анжело (Олексій Щевельов) з Пєнкіним трохи дратувала. Хоча віддати належне треба – з ролі не вибивається.

А ще відсутність декорацій дозволила акторам погратися з кожним предметом, що потрапляв їм до рук, надаючи їм багато функцій, миттєво, із вправністю фокусників, міняючи значення і знаки. І, аби не забути: Усе, що відбувалося, було неймовірно смішно, без натуги і так само несподівано!

От і ще раз про несподіванку в мистецтві.

Перед початком вистави трохи заздрила тим глядачам, які не знають п’єси Шекспіра і будуть дізнаватися про всі повороти інтриги просто з вистави. Натомість у мене звільнився час побачити правдивість існування акторів Євгена Бондара та Дмитра Літашова кожного у двох ролях – у двох парах близнюків – панів та їхніх слуг, що за поворотами дії забезпечувало принаймні чотири різні спілкування. І ця парочка-четвірочка чудово з усім впоралася, жодного разу не збившись, навіть у тих сценах, коли підміни відбувалися миттєво і буквально в нас на очах! І я вже забула, що знаю зміст п’єси, а разом з усіма переживала: вийде-не вийде? Мабуть, усі, хто знали текст п’єси, із сумнівом чекали фіналу, адже тут брати мали вже зустрітися! І на допомогу прийшов відеопоказ. Цілком сучасний хід.

Мабуть, тисячу разів правий львівський режисер Вадим Сікорський, коли стверджує, що театр нікого не виховує, а тільки проявляє людину, співвідносить з обставинами і твердженнями кожної побаченої (чи поставленої, як для режисера, чи зіграної – для актора) вистави. Інакше через 400 років ми б – людство – знаєте, як виховалися б! – і  не тішилися б  узнаванням так відверто: це про нас!

Та вистава закінчилися і час бігти у фойє другого поверху…

 Форум на канапі

Олена Чайка, журналіст, газета «Буковинське Віче»:

– На сцені кайф і в залі кайф. Актори феєрично обігрують реквізит. І головне – це їм подобається. Деякої миті шкодувала, що я не в цьому процесі. Дякую!

Генріетта Беух, журналіст, телеканал «Чернівці»:

– Сама п’єса, як для Шекспіра, слабенька та навіть трохи дурненька. Але акторам усе вдалося, все гарно зіграли. Дякую, було весело!

Наталія Барановська, художниця:

– Величезна вдячність акторам, у захваті від гри команди. Трупа спортивна і пластична. Ніколи не знала, що в нашому театрі така простора сцена. Спасибі, що ви всі у нас були!

В’ячеслав Стаханов, актор Чернівецького облмуздраму:

– Я сказу, як людина зацікавлена. Ми з Андрієм Рінатовичем колись грали разом у цій виставі. Бакіров – Дроміо, я – стражник…Тепер Бакіров режисер цієї вистави. Класний! Вистава чудова.

Олександр Білоус, головний редактор інформаційного порталу «Факти», член альтернативного журі:

– Така вистава, що легко братись до обговорення, легко і скажу. З першого до останнього моменту отримував насолоду. Приємно говорити щирі вдячні слова. І ще жалкував, що не привів із собою дружину: хай би вона подивилася, як не треба говорити з чоловіком… Ну, це, звичайно, жарт…

Ірина Вишневська, театрознавець, журналіст, голова альтернативного журі:

– Ніколи не бачила Бакірова як режисера. Вистава класна, динамічна, якісна.

Галина Матвіїшин, мистецтвознавець:

– Ви розкішні, цікаві, унікальні!

Навіть потворність може бути цікавою, як її обіграти. І справді смішно.

Ганна Веселовська, театральний критик, доктор мистецтвознавства (Київ):

– Хочу подякувати перш за все Чернівцям за цей фестиваль. Живучи в Києві не бачила Чернігівський театр років 30. І така чудова зустріч!

Ваша вистава вибивається з української традиції грати Шекспіра класично, статечно. Вистава ігрова, навіть моментами агресивна гра. Дуже вітаю театр, що ви потрапили в Шекспіра справжнього…

Лариса Недін, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національної радіокомпанії України:

– Перед обговоренням одна мешканка Чернівців, що працює на кафедрі літературознавства в університеті, просила передати: «Я сьогодні уперше сміялася до сліз». Оце я вам і передаю. Хочу відзначили точну гру Євгена Боднара і гарний переклад Ірини Сташенко. Дуже важливо, аби слова були зрозумілі з першого моменту…

Галина Канарська, театрознавець, перекладач (Львів):

– Бакіров – стильний режисер. Актори працюють у заданій стилістиці бездоганно. Хоча варто інколи менше кричати. Одне слово – ця вистава прекрасно доповнює й розширює український театральний простір.

Вадим Сікорський, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької (Львів):

– Не буду товкти воду в ступі. Просто привітаю з чудовою виставою.

Богдан Струтинський, народний артист України, директор і художній керівник Національного академічного театру оперети, голова професійного журі (Київ):

– Я здається, тут найбільший молодець: минулого року був у Чернігові, дивився «Наше містечко» Торнтона Уайлдера. Кілька зауважень про виставу сьогоднішню: вистава стилістично витримана. Чоловіча лінія сильніша. Текст точніше має супроводжуватися жестом. Комічне до парадоксальності. І наостанок: здавалося, що не грають а граються. Банда студентів – у хорошому розумінні слова. Бачу величезну роботу режисера, великий тренінг. Сьогодні все склалося.

Чи справді заздрість наше все, або хто кому винен? (Золоті оплески: День шостий)

29.10.2015, 12:22

До шостого дня фестивалю «Золоті оплески Буковини» глядачі йшли з особливими сподіваннями. Неабиякі надії покладали на Львівський національний театр імені Марії Заньковецької. Від заньківчан традиційно чекають небанального прочитання класичних і сучасних текстів, точної і витонченої передачі найпотаємніших порухів людської душі засобами театрального мистецтва,  високої акторської майстерності у відтворенні уявного життя на сцені.

Для показу чернівецькій публіці львів’яни привезли виставу «Блазні мимоволі» авторства Ореста Огородника, який також виявився її режисером. Підзаголовок, який вказував, що йдеться про комедію з життя так званої бюджетної інтелігенції,  багато присутніх у залі зрозуміли, що постановка буде саме про них.

Вистава, адресована, вочевидь, у перше чергу  вчителям, лікарям, музикантам, акторам – словом, людям розумової праці і мистецтва,  –  запропонувала невибагливу історію двох братів, які, заздрячи одне одному, вигадують собі зовсім інше успішне життя, ніж те, яке обидва проживають насправді. Про те , що один з братів обманює, глядачі знають одразу, про іншого – здогадуються, щойно він з’являється на сцені. Головна інтрига віднині, яка рухає дійство, куди заведе брехня і як все розкриється.

Саме тут для автора й режисера відкривається простір для творчості. І тільки йому одному – не акторам – робити важкий вибір. Промовляти натяками, малювати напівтонами, створюючи настрій і доносячи глядачеві свою правду, чи невибагливо жартувати, перетворюючи художній витвір на пласку газетну агітку. На кшталт: в усьому, що відбувається з інтелігенцією, винна держава. Так ніби держава – це не ми самі, – як влучно сказала на обговоренні актриса  Лариса Недін.

Переважна більшість чернівецьких глядачів, схоже, отримала те, на що сподівалася – безліч комічних ситуацій, у які потрапляють герої, все глибше і глибше загрузаючи у брехні.  Слід віддати належне акторам, які чудово справилися із поставленим режисером завданням – розважити чернівецьку публіку. Але не більше того.

 Під час самої вистави, а потім на традиційному обговоренні з професійний журі, на повен голос хотілося заявити:  вистава ніби про нас, присутніх у залі і на обговоренні, але себе ми там, власне, не бачимо. І справа звісно не в тому, що ми кращі чи гірші створених уявою автора персонажів –   є серед нас, звісно, й такі, хоча  не усіма нашими вчинками керує заздрість чи розрахунок. Головне тут інше: ми самі, мотиви наших вчинків, наші життєві страхи і фобії значно складніші, менш пласкі і примітивні, ніж зіграні на сцені. Від заньківчан сподівалися бодай натяку на цю глибину. Проте  сподівання виявилися невиправдано завищеним.

Ні, зовсім без розвитку ця лінія не залишилася, що справедливо відзначив голова професійного журі  Богдан Струтинський. Головні герої дійства – брати Зайці –  пробують  зазирнути у сутінки власних, а заодно наших душ, проте роблять це епізодично. Автор тексту  не дозволяє акторам розвинути цю лінію і швидко повертає на стежку блазнювання.

Чи має право на існування така постановка? Однозначно так. Це засвідчують аншлаги у залах, тепле сприйняття глядачами.  Та чи це та якість, яка із злободенної одноденки виходить на рівень мистецтва?

За матеріалами buknews.com.ua

Олександр Білоус,Fakty.cv.ua

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ